Один у суді не позивач

Згідно з графіком Ради з питань судової реформи вже в листопаді очікується прийняття нового Господарського процесуального кодексу, внесення змін до Цивільного процесуального та Кодексу адміністративного судочинства. Планується, що вони наберуть чинності з лютого наступного року. При цьому відповідні зміни мають передбачати певні механізми для зниження навантаження на судову систему. Йдеться про так звані процесуальні фільтри, способи досудового врегулювання спорів тощо. Одним з таких механізмів, як зазначають правники, може бути інститут колективного позову (див. №34—35 «ЗіБ»).

Про необхідність уведення інституту масового позову в Україні та особливості його функціонування в країнах ЄС говорили на семінарі, організованому в рамках інструменту TAIEX генеральною дирекцією Європейської комiсiї з питань політики сусідства i розширення переговорів та Вищим господарським судом.

Суддя ВГС Валерій Картере відзначив, що ефективність інституту колективного позову доведена багатьма країнами. І завдяки досвіду останніх ми маємо можливість вивчити нюанси реалізації цього інституту з урахуванням його недоліків та переваг.

Колективний (масовий) позов походить ще від англійських судів справедливості. США перейняли цей інститут, закріпивши відповідні положення у федеральних правилах 1842 року, а також у деяких інших актах. Кілька десятиліть цей правовий інструмент використовується в інших країнах, зокрема Канаді, Австралії. Імплементувала інститут масового позову й велика кількість держав — членів ЄС.

Водночас вітчизняні правники давно говорять про необхідність упровадження подібної практики. Та ідея залишається нереалізованою.

В.Картере, зокрема, виділив такі сфери, де конфлікти між суб’єктами спричиняють порушення прав численних груп населення: охорона навколишнього середовища, соціальне забезпечення громадян, захист прав споживачів, колективна (групова) реалізація майнових прав співвласників. Також сюди слід віднести захист від недобросовісної конкуренції, провадження діяльності на ринку цінних паперів та реалізація корпоративних прав учасників товариств тощо.

Також законник звернув увагу на притаманні нормам вітчизняного цивільного та господарського процесуального законодавства принципи індивідуалізації та визначеності осіб процесу, а також диспозитивності. Такі норми орієнтовані на змагальність процесу та дотримання принципу диспозитивності, що майже виключає можливість пред’явлення колективного позову в розумінні законодавства ЄС. Водночас такі інститути цивільного або господарського процесу, як процесуальна співучасть, об’єднання справ, процесуальне представництво, цієї проблеми не розв’язують.

«Мене засмучує той факт, що, будучи суддею господарських судів та аналізуючи статус-кво колективного позову в судочинстві України, я не можу навести приклади розгляду спорів з ознаками колективного позову в рамках господарської юрисдикції», — сказав В.Картере.

Щоправда, певні ознаки колективного позову окреслено в законі «Про захист прав споживачів». Згідно з ним об’єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. Проте такий спосіб захисту має суттєвий недолік — неможливість заявлення грошових вимог до недобросовісних виробників.

Дещо краща ситуація в адміністративній юстиції. Зокрема, є матеріали, що мають ознаки колективного позову. Наприклад, постановою Харківського окружного адміністративного суду в справі №820/17915/14 були задоволені позовні вимоги 53 осіб до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання вчинити певні дії. Позов був зумовлений невиконанням ФГВФО зобов’язань, передбачених ч.1 ст.26 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Це рішення апеляційна інстанція залишила без змін. Утім, В.Картере пов’язує такий успіх зі специфікою адмінпроцесу, в якому суб’єкт владних повноважень зобов’язаний доводити свою невинуватість.

Окремо суддя ВГС відзначив потребу в ефективному механізмі захисту прав широкого кола осіб у корпоративних правовідносинах. Специфіка відповідних спорів полягає в тому, що, як правило, тут порушуються інтереси не одного, а багатьох учасників корпоративних відносин. Наприклад, коли йдеться про порушення прав акціонерів товариства на отримання дивідендів. Очевидно, що в цьому випадку подання групового позову буде більш доречним, аніж тисяч індивідуальних.

За умови подання колективного позову акціонери отримують додаткові переваги. Зокрема, вони можуть захистити права, порушення яких навряд чи було б доцільно оскаржувати індивідуально через їх малозначність. Також груповий позов дозволяє зекономити, унеможливлюється поява кількох різних по суті судових рішень в однотипних справах тощо.

Очевидно, що під час розроблення проектів змін до законодавства слід вивчити практику впровадження інституту масового позову в інших країнах. Професор права Льовенського католицького університету (Бельгія), доктор Стефан Воєт зауважив, що європейські компанії передусім зацікавлені в розвитку інститутів досудового врегулювання спірних питань. Адже це економить і час, і гроші. Певною мірою до цього спонукає загроза отримати колективний позов.

Утім, функціонування інституту колективного позову виявило й чимало ризиків. Наприклад, уведення такої системи в Сполучених Штатах Америки призвело до масових зловживань з боку юристів. Вони брали як плату за свою роботу певний відсоток від відшкодованої позивачам суми. І юристи просто влаштовували полювання на потенційних клієнтів. «Групові позови використовувались не для захисту певних меншин, споживачів, а для заробляння юристами грошей», — сказав С.Воєт. Він також розповів, як одного дня до бару зайшов чоловік і замовив для всіх відвідувачів дороге шампанське. Це був юрист, який виграв справу й отримав $370 млн — третину від суми позову. Звісно, в гонитві за прибутками юристи фактично полювали на таких клієнтів, яких, за словами С.Воєта, називали «ключами від судової зали».

Саме тому в 2005 році законодавство змінили таким чином, аби унеможливити зловживання. Тому позови потерпілих від терактів 11 вересня 2001 року намагалися розглядати індивідуально, хоча це й потребувало більше грошей.

В Європі одним з піонерів у цьому питанні були Нідерланди, які прийняли законодавство про колективні договори в 2005 році. Передумовою стало масове звернення до суду жінок 1965 року народження, які мали вроджені хвороби через вживання їхніми матерями певного гормону. При цьому постраждали лише дівчатка.

Ці жінки об’єдналися в асоціацію й подали тисячі позовів. З огляду на потребу значних коштів для проведення численних процесів у Нідерландах було прийнято закон, відповідно до якого можна подати масове звернення до профільного міністерства. Останнє звертається до компанії, з якою позивається група осіб, для вирішення конфлікту в позасудовому порядку. І якщо проблему не розв’язано мирним шляхом, питання розглядається в суді.

А суддя районного суду зі Швеції Мікаел Сван розповів, що в його країні закон «Про групові провадження» було ухвалено ще 2002 року, а чинності він набув у 2003-му. Втім, науковці в цій країні пропагували ідею запровадження масових позовів ще на початку 1990-х років, виходячи з досвіду США. Однак проти неї виступили шведські юристи та місцевий бізнес. Противники побоювались, що, як і в Сполучених Штатах, у Швеції матимуть місце зловживання, внаслідок чого страждатимуть і громадяни, і компанії, які можуть збанкрутувати від масових позовів. До того ж, говорили противники ідеї, така ситуація може сприяти відпливу інвестицій з країни. Втім, закон було прийнято, причому його розробники врахували американський досвід і передбачили механізми запобігання зловживанням.

С.Воєт розповів, що в 2013 році Європейська комісія прийняла рекомендації про спільні дії щодо регулювання інституту колективного договору, де йдеться про принципи компенсації шкоди. Цей документ не є обов’язковим для членів Європейського Союзу. Однак передбачається, що в 2017-му він набуде обов’язкового характеру. Щоправда, за словами науковця, багато хто не вірить, що це станеться.

Зокрема, одна з них полягає в тому, що інститут колективного позову може застосовуватись у галузях, в яких є регулятор, котрий може проводити розслідування. Наприклад, у Франції існує такий регулятор у сфері конкурентного законодавства. Спочатку він проводить розслідування та виявляє, чи є порушення щодо антиконкурентних дій проти компанії. І якщо такі встановлені, власники акцій компанії можуть подати колективний позов до суду.

В ЄС масові позови застосовуються в таких галузях, як захист довкілля, персональних даних, захист інвесторів, прав споживачів. За словами С.Воєта, багато країн спочатку випробовують цей інститут на певній галузі, а потім використовують в інших. Науковець припустив, що таким шляхом може піти й Україна.

Цікавим для нас може бути досвід Швеції в тому контексті, що там визначається юрисдикція певних судів для таких спорів. Зокрема, подібними справами займаються районні суди з питань нерухомості. Предметами такого спору можуть бути довкілля, конкуренція, захист прав споживачів, антитрастове законодавство. Такими справами займаються інші спецсуди. М.Сван розповів, що інститутом масового позову у Швеції намагалися скористатись арештанти однієї з в’язниць. Вони поскаржились на те, що їхні права порушені, оскільки в кіоску на території тюрми були надто високі ціни. Проте вимог позивачів суд не задовольнив.

А С.Воєт зазначив, що в Бельгії колективні позови може розглядати тільки господарський суд у Брюсселі. Водночас він запропонував українцям розглянути можливість визначення відповідної підсудності, наприклад, закріпити такі справи за Господарським судом м.Києва.

Щоправда, В.Картере після прохання кореспондента «ЗіБ» прокоментувати таку ідею зазначив, що цей суд і без того перевантажений. Адже він має розглядати, крім іншого, позови проти центральних органів влади тощо.

Суддя також звернув увагу на те, що в концепції, розробленій АПУ, передбачається встановити підсудність за місцезнаходженням відповідача. Хоча очевидно, що ймовірні відповідачі перебуватимуть у великих містах або в столиці. «Тобто левову частку таких справ забере на себе київський суд», — сказав В.Картере.

Проте він не проти обговорити ідею наділення відповідною юрисдикцією одного суду. «Ось, наприклад, Господарський суд Київської області. Він теж столичний, але не такий перевантажений», — зауважив законник.

Інше питання: хто має право подавати такі позови. Наприклад, у США ініціювати масовий позов можуть тільки члени групи, які зазнали найбільших збитків. Такі обмеження покликані запобігати зловживанням. В ЄС колективний позов можуть подати тільки асоціації або громадські об’єднання. Так, у Швеції є Нацрада з питань захисту прав споживачів. Крім того, в цій країні позов може подати омбудсмен. Також позивачі можуть збиратись у групи й подавати колективні позови. При цьому долучитись до такого позову можна протягом певного часу. Для цього ініціатори розсилають електронні листи, видають прес-релізи, розміщують рекламу щодо предмета позову й можливості до нього долучитись зацікавленим особам.

Важливим у цьому контексті є питання плати. Наприклад, у Литві це можуть робити безпосередньо юристи. Однак тут є ризики. На думку С.Воєта, необхідно, щоб суд міг оцінити розмір винагороди для правника. Можливе фінансування третьою стороною. Так, в Австралії цим займаються страхові компанії, які мають свою частку з відсудженої суми.

А М.Сван розповів, що у Швеції, аби уникнути ризиків у таких справах, юристам не дозволяється брати відсоток від компенсації. Натомість в умовах договору можна визначити суму гонорару юристу, яка в разі виграшу подвоюється або потроюється, а в разі програшу зменшується вдвічі. Також суддя підкреслив, що в країні немає монополії адвокатури, але для справ, порушених за колективними позовами, передбачена участь виключно адвокатів, яким найбільше довіряють.

Зважаючи на те, що комплексні зміни до вітчизняного процесуального законодавства планується внести чи не найближчими днями, очікувати, що вони передбачатимуть механізми регулювання колективних позовів, не доводиться. Водночас питання впровадження такого інституту потребує широкого обговорення. Причому поспішні кроки в цьому напрямку можуть завдати проблем як громадянам, бізнесу, юристам, так і суддям.

Зокрема, С.Воєт вважає, що в українських реаліях не варто робити систему надто складною, проте потрібно надати законникам багато повноважень. Вони мають отримати повноваження фасилітаторів у розв’язанні спорів, повинні перевіряти і затверджувати мирові угоди, вивчати належність позивача (чи дійсно група має право на подання колективного позову), підсудність справи тощо. І це не кажучи про те, що необхідно буде розглядати справу по суті й вирішувати спір. Усе це має відбуватись в умовах судової реформи, внаслідок якої вже спостерігається дефіцит суддівських кадрів.

Проте, якщо вже проводити комплексну реформу, варто одночасно розглянути можливість запровадження будь-яких інститутів, що можуть покращити якість судочинства, включаючи колективний позов.

Валерій КАРТЕРЕ, суддя Вищого господарського суду:

— У нас сьогодні вже де-факто існують колективні позови у сфері захисту прав споживачів. Однак законодавство виписане таким чином, що правовим наслідком подібного позову не може бути матеріальна компенсація.

Семінар організовано в тому числі за ініціативою ВГС, оскільки для нас колективний позов має величезне значення. Адже в корпоративних відносинах є дуже багато проблем, і, якщо ми створимо ефективний механізм захисту акціонерів, у майбутньому це стане важливим елементом забезпечення в країні нормального інвестиційного клімату.

Побоююсь, що на етапі законотворчості можуть бути закладені механізми, подібні до тих, що існували в США, для отримання надприбутків саме юридичними компаніями.

Також слід звернути увагу на те, що сьогодні ми майже нічого не чуємо про колективні позови проти органів влади в західних системах. У нас, на жаль, це питання може бути актуальним. Наприклад, ті ж справи у соціальних питаннях. Маємо не те що тисячі, десятки тисяч однотипних справ. Через це частково роздуте навантаження на адміністративні суди.

На мій погляд, важливо створити уніфікований інститут колективного позову в Україні, орієнтуючись на який, учасники цивільних правовідносин могли б розуміти весь процес захисту порушених прав та інтересів групи осіб — від збирання інформації та визначення позивачів до виконання судового рішення.

© Закон і Бізнес