Положення статей 383, 391 ЦК передбачають право вимоги про захист порушеного права власності на житлове приміщення від будь-яких осіб. Такий висновок зробив ВС в постанові №309/2477/16-ц.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
16 січня 2019 року м.Київ №309/2477/16-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ЛУСПЕНИКА Д.Д.,
суддів: ГУЛЬКА Б.І. (суддя-доповідач), СИНЕЛЬНИКОВА Є.В., ХОПТИ С.Ф., ЧЕРНЯК Ю.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника Особи 4 — Особи 9 на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 1.12.2017 та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 23.07.2018,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2016 року Особа 4 звернувся до суду з позовом до Особи 6, Інформація 1, Особи 7, Особи 13, Інформація 2, про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житла.
Позовна заява мотивована тим, що він є власником житлового будинку за Адресою 1 на підставі договору дарування від 21.08.2012.
Разом з ним у вказаному будинку проживає його донька Особа 7 та її сім’я: чоловік Особа 6 та син Особа 13, Інформація 3.
Вказував, що відповідачі без жодних правових підстав проживають у належному йому будинку, у ньому не зареєстровані, в його утриманні, ремонті, оплаті комунальних послуг участі не беруть, відмовляються звільнити житло, систематично порушують правила співжиття. Проживання в одному будинку з відповідачами стало нестерпним, вони влаштовують сварки та бійки, принижують його та його дружину, застосовують фізичне насильство, у зв’язку із чим він неодноразово звертався до правоохоронних органів.
Ураховуючи викладене, позивач на підставі стст.116, 157 ЖК УРСР, стст.386, 391 ЦК просив суд виселити відповідачів з належного йому житлового будинку, захистивши його право власності.
Рішенням Хустського райсуду від 1.12.2017 у задоволенні позову Особи 4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, що до них вживалися заходи попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів, що у відповідачів є інше житло. Крім того, згідно з вироком Хустського райсуду від 23.11.2016, що набрав законної сили, саме позивача було визнано винним за ч.1 ст.125 КК за нанесення тілесних ушкоджень його доньці Особі 7.
Постановою АСЗО від 23.07.2018 апеляційну скаргу Особи 4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачі вселилися до будинку за згодою попереднього власника житлового будинку і продовжували проживати в ньому після набуття позивачем права власності на будинок, тобто вселилися до будинку за його згодою. Позивач не довів підстав, передбачених ч.1 ст.116 ЖК УРСР, для виселення відповідачів, зокрема, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.
У серпні 2018 року представник Особи 4 — Особа 9 подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачі не є членами сім’ї позивача, який є власником будинку, тому вони не набули права користування будинком нарівні з власником. На момент уселення Особи 7 до спірного будинку вона вже не мала статусу дитини і не була членом сім’ї попереднього власника будинку. При цьому суди не встановили, що сторони проживають однією сім’єю та ведуть спільне господарство. Між сторонами склались особливо неприязні відносини, які супроводжуються фізичним насильством, образами та погрозами, які виключають ведення спільного побуту.
Суди не встановили того факту, що відповідачі беруть участь у витратах на утримання будинку, проведенні його ремонту, сплаті комунальних послуг. Також суди не врахували, що чоловік Особи 7 — Особа 6 та їхній син — Особа 13, Інформація 2, проживають у спірному будинку без відповідних правових підстав, вони зареєстровані в будинку за Адресою 2, що належить на праві власності чоловіку Особи 7 — Особі 6.
Крім того, позов пред’явлено з посиланням на стст.386, 391 ЦК, які регулюють захист права власності, проте суди не зробили жодного висновку щодо цієї позовної вимоги, зосередившись лише на умовах застосування ст.116 ЖК УРСР.
У жовтні 2018 року Особа 7 та її син — Особа 13 подали відзив на касаційну скаргу, в якому зазначили, що судові рішення є законними та обґрунтованими. Позивачем не доведено, що відповідачі створюють йому перешкоди у користуванні власністю, порушують правила співжиття, не надано доказів про застосування до них заходів запобігання або громадського впливу, що пов’язані з їх антигромадською поведінкою, не надано доказів, що свідчили б про систематичне руйнування, псування житлових приміщень або використання їх не за призначенням. Також не надано доказів, що у відповідачів є інше житло.
Зазначали, що Особа 7 проживає у спірному будинку з народження. Особа 13 (онук Особи 4), Інформація 2, змушений був зареєструватися за Адресою 2 — місцем реєстрації його батька, тому що він після закінчення навчання на державному замовленні не міг пройти інтернатуру, а згодом — влаштуватися на роботу без реєстрації, а позивач заперечував проти його реєстрації, хоча він проживав у належному позивачу будинку все життя з народження і до навчання, що підтверджується копією його паспорта.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
<…> Судом встановлено, що Особа 11 є власником житлового будинку за Адресою 3 на підставі договору дарування від 21.08.2012.
Попереднім власником вказаного житлового будинку була Особа 12, мати позивача, якій він належав на підставі свідоцтва про право власності №1, виданого 11.09.2000 Велятинською сільрадою Хустського району Закарпатської області.
У спірному будинку з моменту народження проживає донька позивача — Особа 7, Інформація 4, за згодою попереднього власника — її бабці Осо0би 12. З моменту укладення 5.05.92 шлюбу між Особою 7 та Особою 6, Інформація 5, її чоловік, а також син — Особа 13, Інформація 2, також проживали в будинку, що підтверджується довідкою Велятинської сільради від 29.08.2016 №814 та актом обстеження депутата Велятинської сільради від 29.08.2016.
Спірний будинок є зареєстрованим місцем проживання Особи 7 з 3.12.2008, що підтверджується штампом у її паспорті.
Місцем реєстрації місця проживання відповідачів Особи 6 та Особи 13 є Адреса 2.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суди зазначили, що відповідачі після переходу права власності на будинок до позивача продовжили проживати в будинку за згодою позивача. При цьому зазначили, що підстав для застосування с.116 ЖК УРСР немає, позивач їх не довів.
Разом з тим суди не врахували такого.
Відповідно до ст.41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.
Згідно зі ст.317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 ст.383 ЦК та ст.150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника житлового будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст.405 ЦК.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів її сім’ї.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього кодексу, а саме — подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
У силу ч.1 ст.6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
За змістом зазначених норм, правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з тим згідно з положеннями ст.391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
Отже, за порівняльним аналізом стст.383, 391, 405 ЦК та стст.150, 156 у поєднанні зі ст.64 ЖК УРСР слід дійти висновку, що положення стст.383, 391 ЦК передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім’ї, а положення ст.405 ЦК, стст.150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім’ї.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах від 5.11.2014 у справі №6-158цс14, від 16.11.2016 у справі №6-709цс16.
Разом з тим суди не врахували, що відповідачі не є членами сім’ї власника будинку — Особи 11, а їхнє право користування будинком було похідним від прав колишнього власника будинку Особи 12, яка подарувала будинок позивачу.
На порушення ст.382 ЦПК, суди неправильно визначили зміст правовідносин, помилково застосувавши до спірних правовідносин положення стст.150, 156 ЖК УРСР, не звернули уваги, що на обґрунтування позову позивач, що є його правом згідно із ст.11 ЦПК 2004 року, посилався на стст.383, 386, 391 ЦК; не врахували, що позивач як власник будинку заперечує проти проживання відповідачів у спірному будинку; Особа 7, донька власника, не є членом його сім’ї у силу ч.1 ст.6 СК, як і її чоловік та син, які у спірному будинку не зареєстровані, оскільки позивач не дав на це дозволу, а місцем їх реєстрації є належний на праві власності Особи 6 будинок за Адресою 2.
Відповідно до чч.1, 5 ст.12 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об’єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення держреєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.
Відомості з держреєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано в порядку, передбаченому цим законом.
Отже, суди безпідставно не врахували наданого позивачем витягу з держреєстру речових прав, який підтверджує наявність у власності Особи 6 житлового будинку за Адресою 2, суперечливо зазначивши, що належний позивачу житловий будинок є їхнім єдиним житлом.
Згідно з п.3 ч.4 ст.265 ЦПК у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (чч.1, 2 та 5 ст.263 ЦПК).
Консультативна рада європейських суддів у висновку №11 (2008) до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Викладення підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але насамперед є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов’язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пп.34—35).
Європейський суд з прав людини вказує на те, що §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо вмотивування, що випливає зі ст.6 конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis п.23 рішення від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України»).
Ураховуючи викладене, суди, на порушення вищевказаних положень закону, не звернули уваги на те, що на обґрунтування позову позивач посилався на стст.383, 386, 391 ЦК, та не розглянули його позовні вимоги в цій частині, зазначивши лише, що підстав для застосування ст.116 ЖК УРСР немає.
Відповідно до п.1 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Керуючись стст.400, 409, 411, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу представника Особи 4 — Особи 9 задовольнити частково.
Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 1.12.2017 та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 23.07.2018 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
