Існування заборгованості за аліментами та невідвідування навчального закладу не можуть свідчити про ухилення від виконання батьківських обов’язків. Такий висновок зробив ВС в постанові №465/3694/14-ц.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
16 січня 2019 року м.Київ №465/3694/14-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ВИСОЦЬКОЇ В.С. (суддя-доповідач),
суддів: МАРТЄВА С.Ю., ПРОРОКА В.В., СІМОНЕНКО В.М., ФАЛОВСЬКОЇ І.М.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 2 на рішення Франківського районного суду м.Львова від 9.02.2017 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 12.06.2017,
ВСТАНОВИВ:
У червні 2014 року Особа 1 звернулась до суду з позовом до Особи 2, в якому просила позбавити відповідача батьківських прав щодо дитини Особи 4, Інформація 1.
Позовна заява мотивована тим, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 4.06.2010. Від шлюбу сторони мають доньку Особу 4, Інформація 1. Відповідач пішов із сім’ї і з того часу не цікавиться дитиною, її здоров’ям та освітою, не навідує доньку, не бере участі у вихованні, ухиляється від виконання батьківських обов’язків, самоусунувся від спілкування з дитиною, матеріальної допомоги на утримання не надає.
Посилаючись на наведені обставини, просила позов задовольнити.
Рішенням Франківського райсуду від 9.02.2017, залишеним без змін ухвалою АСЛО від 12.06.2017, позов задоволено.
Особу 2 позбавлено батьківських прав щодо доньки Особи 4, Інформація 1. Стягнуто з Особи 2 на користь Особи 1 243,6 грн. судового збору.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідач свідомо тривалий час ухиляється від виконання батьківських обов’язків щодо виховання малолітньої доньки, не піклується про фізичний і духовний розвиток останньої, не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу, що є підставою для позбавлення його батьківських прав щодо малолітньої дитини.
У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Особа 2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове— про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів, які свідчили б про ухилення відповідачем від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини, винної поведінки відповідача у свідомому нехтуванні своїми обов’язками, що говорило б про злісне ухилення від виховання та утримання дитини. Навпаки, позивач сама перешкоджає відповідачу у побаченнях з донькою.
Касаційна скарга також містить посилання на те, що, застосовуючи крайній захід впливу щодо батька, суд не встановив жодної протиправної поведінки батька щодо дитини, проти нього не застосовувалося попередження про необхідність зміни ставлення до виховання дитини.
Ухвалою ВСС від 17.08.2017 відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.
Доводи заперечень на касаційну скаргу Особи 1 зводяться до того, що суди правильно встановили обставини справи, винну поведінку відповідача щодо ухилення від виконання ним своїх батьківських обов’язків, а також сприяли захисту інтересів та прав дитини, перевірили ставлення дитини до батька та врахували те, що відповідач протягом судового розгляду не змінив свого ставлення до дитини.
<…> У червні 2018 року справу передано до ВС.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Суд установив, що Особа 1 і Особа 2 є батьками Особи 4, Інформація 1, яка після розірвання шлюбу між сторонами проживає з матір’ю.
Предметом спору у цій справі є позбавлення Особи 2 батьківських прав щодо доньки Особи 4, Інформація 1.
Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Пунктами 1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини від 20.11.89, ратифікованої Верховною Радою 27.02.91, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
За правилами ст.9 конвенції, держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною, або не піклуються про неї, або проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно із ст.18 конвенції батьки або законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування.
Суд установив, що 12.06.2014 Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради дала висновок про доцільність позбавлення батьківських прав Особи 2 з метою захисту прав та інтересів малолітньої Особи 4, Інформація 1. Згідно з витягом з протоколу №11 засідання комісії з питань захисту прав дітей Залізничної райадміністрації від 5.06.2014 Особа 2 надав нотаріально завірену заяву про те, що він не заперечує щодо позбавлення його батьківських прав, яку відкликав 30.09.2014 згідно з нотаріально посвідченою заявою.
Відповідно до характеристики, наданої директором школи «Світанок», Особа 4 відвідує школу, за період 2013—2014 років батько не брав участі у вихованні дитини, не спілкувався із вчителями, не приводив до школи та не забирав дитину, не брав участі у батьківських зборах.
Згідно із ч.1 ст.164 СК мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов’язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об’єктивного з’ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов’язками.
Частиною 4 ст.19 СК визначено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов’язковою є участь органу опіки та піклування.
Відповідно до ч.5 ст.19 СК орган опіки і піклування подає до суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодиться з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ч.6 ст.19 СК).
Суд установив, що відповідач Особа 2 ухиляється від сплати аліментів.
Рішенням Франківського райсуду від 15.04.2016 встановлено, що заборгованість Особи 2 за аліментами на утримання Особи 4 на 1.02.2016 становить 41700 грн. Відповідно до цього рішення з Особи 2 стягнуто неустойку за прострочення сплати аліментів у сумі 388451 грн.
Суд вважав доведеним, що відповідач фактично самоусунувся від виконання батьківських обов’язків.
Проте, враховуючи, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, суд не встановив і не визначився, в чому саме полягає свідоме та умисне ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов’язків, чи є рішення суду таким, що ухвалене в інтересах дитини.
Установлення таких фактичних обставин справи має важливе значення для правильного її вирішення.
Посилання суду на існування заборгованості за аліментами та невідвідування відповідачем навчального закладу дитини протягом одного навчального року повною мірою не може свідчити про ухилення батьків від виконання своїх обов’язків.
На підставі положень ст.400 ЦПК касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а тому не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.
Згідно з пп.1, 2 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та на підставі ст.411 ЦПК підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись стст.400, 411, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити частково.
Рішення Франківського районного суду м.Львова від 9.02.2017 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 12.06.2017 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
