Установлений судом факт спільного проживання не свідчить про дотримання правил щодо вселення до квартири і набуття права користування нею. Такий висновок зробив ВС в постанові №199/10302/14-ц.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
16 січня 2019 року м.Київ №199/10302/14-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.,
суддів: АНТОНЕНКО Н.О., ЖУРАВЕЛЬ В.І., КОРОТУНА В.М., КУРИЛО В.П. (суддя-доповідач),
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Особи 2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 23.12.2016 та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18.05.2017,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2014 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Дніпропетровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпропетровської міськради, Особи 2, який також діє в інтересах малолітнього Особи 3, Особи 4, треті особи: комунальне підприємство «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міськради, орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської райради, про визнання права користування житловим приміщенням, визнання незаконним рішення, визнання недійсним ордера.
Позов мотивовано тим, що вона, перебуваючи тривалий час у близьких, дружніх відносинах з Особою 5 та Особою 6, на прохання останніх, у 1998 році вселилася до їхньої квартири за Адресою 1, та з цього часу проживала в зазначеній квартирі разом з ними. Після смерті Особи 5 у 2000 році позивачка продовжувала проживати у квартирі №1 з Особою 6, вели спільне господарство та жили однією сім’єю. Рішенням суду Особа 6 була визнана недієздатною і позивач була призначена опікуном над нею. Позивач досі проживає в спірній квартирі. Вважає себе такою, що вселилася до наймача квартири як член сім’ї останнього, тому має право користування спірним житловим приміщенням.
Рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міськради від 19.02.2015 №74 видано ордер від 3.03.2015 №*, яким вирішено питання про надання в користування відповідачу Особі 2 та членам його сім’ї квартири за Адресою 1. Вказане рішення виконавчого комітету порушує права та законні інтереси позивача як особи, що має право користування цим житловим приміщення, та було ухвалене з порушенням норм житлового законодавства, оскільки ордер виданий не на вільне житлове приміщення.
Просила визнати за нею право користування житловим приміщенням, квартирою за Адресою 1, також визнати незаконним та скасувати рішення ВК Дніпропетровської міськради від 19.02.2015 №74 в частині вирішення питання про надання в користування Особі 2 та членам його сім’ї квартири за Адресою 1, визнати недійсним ордер від 3.03.2015 №*, виданий Особі 2 із сім’єю у складі трьох чоловік на право зайняття житлового приміщення — спірної квартири.
У березні 2015 року Особа 2 звернувся до суду із зустрічним позовом до Особи 1, треті особи: Дніпропетровська міська рада, КП «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради, Особа 4, орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м.Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення її без надання іншого житлового приміщення.
Зустрічний позов мотивовано тим, що він та члени його сім’ї — дружина та син — були зареєстровані за Адресою 1 з 5.03.2015 на підставі ордера, виданого за рішенням Дніпропетровської міськради від 19.02.2015 №74. 3.04.2015. Позивач разом зі співробітниками КП «Жилсервіс-9» ДМР хотів увійти до вказаної квартири з метою відкриття дверей, зміни замків, ужиття заходів щодо зберігання майна, яке могло перебувати у житловому приміщенні. Однак по прибутті до квартири було виявлено, що двері та замки змінено. За словами сусідів, у квартирі за Адресою 1 проживає позивач у справі. Відповідач з’ясував, що Особа 1 проживає у вказаній квартирі на підставі усної згоди колишніх наймачів, остання в добровільному порядку відмовилася покинути зазначену квартиру. Особа 1 порушує його право користуватися житлом, належним йому за ордером на житлове приміщення — квартиру, розташовану за Адресою 1, а також порушує право користування житлом членами його сім’ї, через що він та його родина вимушені наймати житло. Просить суд усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням — квартирою за Адресою 1 шляхом виселення Особи 1 без надання їй іншого житлового приміщення.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського райсуду від 23.12.2016 позовні вимоги Особи 1 задоволено.
Визнано за Особою 1 право користування житловим приміщенням — квартирою за Адресою 1.
Визнано незаконним рішення ВК Дніпропетровської міськради від 19.02.2015 про надання квартири за Адресою 1 Особі 2 та членам його сім’ї.
Визнано недійсним ордер від 3.03.2015 №*, виданий Особі 2 на сім’ю з трьох чоловік, на право зайняття житлового приміщення — квартири за Адресою 1.
У задоволенні зустрічних позовних вимог Особи 2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка вселилася до спірного житлового приміщення як член сім’ї наймача та його опікун на законних підставах, спірне житлове приміщення було постійним місцем її проживання, вона тривалий час вела з наймачем Особою 6 спільне господарство, а тому набула право користування житловим приміщенням.
Визнаючи незаконним рішення ВК Дніпропетровської міськради від 19.02.2015 №74, суд першої інстанції виходив з того, що рішення було винесено з порушенням норм ЖК.
Щодо визнання недійсним ордера від 3.03.2015 суд першої інстанції виходив з того, що спірне житлове приміщення не було вільним у розумінні ч.2 ст.58 ЖК. Видача сім’ї Особи 2 ордера на зайняття спірного житлового приміщення порушує права та законні інтереси позивача.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову за безпідставністю, суд першої інстанції виходив з того, що за Особою 1 визнано право користування спірним житловим приміщенням, визнано незаконним рішення виконавчого комітету щодо надання Особі 2 та членам його сім’ї спірного житлового приміщення, а також визнано недійсним ордер на зайняття відповідачем та членами його сім’ї спірного житлового приміщення.
Ухвалою АСДО від 18.05.2017 рішення Амур-Нижньодніпровського райсуду від 23.12.2016 залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з його висновком.
У червні 2017 року Особа 2 звернувся до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду, ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити Особі 1 у задоволенні позову та задовольнити зустрічну позовну заяву.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно дійшли висновків, неповно та однобічно дослідили обставини справи. Суди, пославшись на п.4.3 наказу Державного комітету у справах сім’ї та молоді «Про затвердження правил опіки і піклування» від 26.05.99 №34/166/131/88, не звернули уваги на положення зазначеного пункту наказу, відповідно до якого такими правами опікун наділений лише на період виконання своїх обов’язків. Таким чином, спільне проживання, яке можливе у житловому приміщенні як підопічного, так і опікуна, пов’язано виключно з виконанням обов’язків щодо опіки, обмежується ними та не може бути самостійною підставою для виникнення права на користування житлом підопічного чи опікуна. Крім того, суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки доказам зберігання за позивачем постійного місця проживання у приватизованому позивачем житловому приміщенні. Фактично самоправне зайняття спірної квартири не створює у позивача права користування нею.
Відзив на касаційну скаргу до суду не поданий.
<…> Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з такого.
Встановлено, що позивачка у 1998 році на прохання Особи 5 та Особи 6 вселилася до їхньої квартири за Адресою 1 та з цього часу проживала в зазначеній квартирі разом з ними, оскільки Особа 5 хворіла та до смерті була лежачою, а Особа 6 була інвалідом з дитинства за психічним захворюванням, тому вони не могли самостійно себе обслуговувати, а позивач здійснювала належний догляд за ними. Протягом усього часу сумісного проживання вони вели спільне господарство, сплачували комунальні платежі за спільні кошти і були членами однієї сім’ї.
Після смерті Особи 5 у 2000 році позивач продовжувала мешкати у спірній квартирі з Особою 6.
Задовольняючи позовні вимоги Особи 1 про визнання права користування житловим приміщенням, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вона вселилася в квартиру за Адресою 1 як член сім’ї наймача, тривалий час проживала там і набула право користування спірною квартирою.
Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна через те, що вони не відповідають закону і матеріалам справи.
Суди попередніх інстанцій встановили, що 23.03.2007 Особу 6 визнано недієздатною та призначено Особу 1 опікуном над Особою 6, з якою вона мешкала в одній квартирі.
Інформація 4 Особа 6 померла.
Після смерті підопічної Особа 1 досі проживає у квартирі №1.
Встановлено, що підставою проживання Особи 1 у спірній квартирі є про піклування про Особою 6.
Відповідно до п.4.3 Правил опіки та піклування, затверджених спільним наказом від 26.05.99, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 17.06.99 за №387/3680, опікун повинен проживати разом з підопічним і може бути прописаний на житловій площі останнього на період виконання своїх обов’язків.
Позивач Особа 1 не довела законності підстав проживання у спірній квартирі після припинення встановленого піклування над Особою 6.
Відповідно до ст.64 ЖК члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. Повнолітні члени сім’ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їхні діти і батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в ч.2 цієї статті, перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному житловому приміщенні, вони мають такі ж права і обов’язки, як наймач та члени його сім’ї.
Згідно з положеннями ст.65 ЖК наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним житлове приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в житлове приміщення як члени сім’ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування житловим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування житловим приміщенням.
Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що право користування житловим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім’ї наймача в установленому законом порядку.
Вирішуючи спори про право користування житловим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий установлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім’ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування житловим приміщенням. Указана правова позиція викладена в п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.85 №2 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму ВСУ від 25.05.98 №15).
При цьому, як роз’яснив Пленум ВСУ в п.15 постанови «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1.11.96 №9, наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім’ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Однак відсутність письмової згоди членів сім’ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування житловим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Судами встановлено, що Особа 1 в спірній квартирі за Адресою 1 не зареєстрована.
За даними паспорта, Особа 1 з 8.05.70 зареєстрована за Адресою 8 і була сусідкою померлих Особи 5 та Особи 6.
У 2006 році вона разом із членами своєї сім’ї брала участь у приватизації квартири за Адресою 8 за місцем реєстрації і відповідно до свідоцтва про право власності без номера від 14.12.2006, виданого Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міськради, набула право власності на 1/3 частку вказаної квартири. Відомості про державну реєстрацію права власності Особи 1 на частку зазначеної квартири внесені до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно 6.03.2007.
Беручи участь у приватизації квартири за Адресою 8, Особа 1 підтвердила, що вказана квартира є місцем її постійного проживання, що спростовує її доводи про те, що починаючи з 1998 року вона постійно проживала в спірній квартирі однією сім’єю з Особою 5 та Особою 6.
Крім того, судом установлено, що рішенням Виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської райради від 19.08.2005 №244/13 внесені зміни до договору найму житлового приміщення — спірної квартири за Адресою 1. Договір, укладений з Особою 5, розірваний у зв’язку з її смертю і укладений з дочкою померлої Особою 6. Сім’я — одна особа, сама Особа 6 — наймач квартири. Також установлено, що платежі за комунальні послуги, що надавались у зазначене житлове приміщення, розраховувалися лише на одну особу — наймача квартири.
Відомості про те, що Особа 1 була зареєстрована в спірній квартирі і що вона взагалі ставила таке питання, у матеріалах справи відсутні. Не надані такі докази і позивачем.
За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач вселилася в спірну квартиру з дотриманням правил, передбачених нормами стст.65, 64 ЖК, є помилковими.
Та обставина, що рішенням суду встановлений факт спільного проживання в спірній квартирі позивача разом з наймачем квартири, не свідчить про дотримання Особою 1 передбачених законом правил про вселення в спірну квартиру і набуття права користування нею.
А факт участі Особи 1 у приватизації іншого житлового приміщення, де вона зареєстрована до часу розгляду справи судами попередніх інстанцій, свідчить про те, що вона зберігала за собою постійне місце проживання за Адресою 8.
Судами встановлено, що згідно з рішенням ВК Дніпропетровської ради від 19.02.2015 №74 відповідачу Особі 2 та членам його сім’ї надана квартира за Адресою 1.
На підставі вказаного рішення Особі 2 та членам його сім’ї було видано ордер від 3.03.2015 №* на зайняття спірного житлового приміщення.
Відповідно до ч.2 ст.58 ЖК ордер може бути видано лише на вільне житлове приміщення.
Задовольняючи позовні вимоги Особи 1 про визнання ордера недійсним, суди попередніх інстанцій виходили з того, що він був виданий на квартиру, право користування якою набула Особа 1.
Але визнання ордера недійсним з мотивів, що він був виданий на зайняте приміщення, може мати місце, коли останнє зайнято правомірно. А доказів правомірного зайняття спірної квартири Особа 1 не надала, тому підстав для визнання ордера недійсним у судів не було.
Аналогічні правові висновки викладено у постановах ВСУ від 24.12.2008 (провадження №6-12409св08), від 4.02.2009 (№6-15557св08), від 22.09.2010 (№6-6263св10), від 22.10.2014 (№6-159цс14).
Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Європейський суд з прав людини вказує, що при розгляді справ про виселення національні суди повинні проаналізувати пропорційність такого заходу (справа «Дакус проти України», рішення від 14.12.2017; справа «Кривіцька та Кривіцький проти України», рішення від 2.12.2010).
ВС з урахуванням практики ЄСПЛ та встановлених обставин справи, які підтверджено її матеріалами, дійшов висновку про відсутність порушення права на житло Особи 1, гарантованого ст.8 конвенції, оскільки збереження за опікуном права користування житлом, яке закріплене за його наймачем, або обов’язок держави забезпечити опікуна таким житлом законом не передбачено. Спірна квартира не була постійним місцем помешкання позивача Особи 1, тому вона не мала об’єктивних підстав очікування щодо забезпечення її житлом як опікуна наймача квартири Особи 6.
ВС бере до уваги принцип пропорційності, баланс інтересів позивача Особи 1, яка була зареєстрована в квартирі за Адресою 8 з 8.05.70, а вказана квартира була її постійним місцем проживання. Станом на 5.02.2015 Особа 1 у зареєстрованій квартирі №2 не значиться. Тому в позивача Особи 1 не могло бути законного очікування права користуватися квартирою після припинення опіки.
За таких обставин висновки судів попередніх інстанції про те, що Особа 1 набула право користування спірною квартирою, не відповідають установленим обставинам у справі та не ґрунтуються на вимогах закону.
Відповідно до ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1 та задоволення зустрічного позову Особи 2.
Керуючись стст.400, 409, 410, 412, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 23.12.2016 та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18.05.2017 скасувати.
В задоволенні позовних вимог Особи 1 до Дніпропетровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, Особи 2, який також діє в інтересах малолітнього Особи 3, Особи 4, треті особи: комунальне підприємство «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради, орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м.Дніпрі ради, про визнання права користування житловим приміщенням, визнання незаконним рішення, визнання недійсним ордера відмовити.
Зустрічні позовні вимоги Особи 2 до Особи 1, треті особи: Дніпропетровська міська рада, КП «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради, Особа 4, орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м.Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення її без надання іншого житлового приміщення задовольнити.
Виселити Особу 1 з житлового приміщенн — я квартири за Адресою 1 без надання іншого житлового приміщення.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 23.12.2016 та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18.05.2017 втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
