Набуття однією зі сторін майна за рахунок іншої в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним. Такий висновок зробив ВС в постанові №367/6344/16-ц.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
5 грудня 2018 року м.Київ №367/6344/16-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ЛУСПЕНИКА Д.Д.,
суддів: БІЛОКОНЬ О.В. (суддя-доповідач), ГУЛЬКА Б.І., СИНЕЛЬНИКОВА Є.В., ХОПТИ С.Ф. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 5 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1.11.2016 й рішення Апеляційного суду Київської області від 2.02.2017 та касаційну скаргу Особи 4 на рішення Апеляційного суду Київської області від 2.02.2017,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2016 року Особа 4 звернулася до суду з позовом до Особи 5 про стягнення безпідставно отриманих коштів та відшкодування збитків.
Позов мотивовано тим, що у 2012 році, маючи намір придбати будинок, вона домовилася з Особою 5 про купівлю на виплат житлового будинку за Адресою 1, на продаж якого він був уповноважений на підставі довіреності, виданої власником будинку Особою 6.
На підставі укладеної між сторонами договірної відомості про здійснення платежів за будинок із розстрочкою на 3 роки за період з лютого 2012 до жовтня 2013 року Особа 4 заплатила Особі 5 67000 грн.
На початку 2014 року Особа 5 повідомив Особі 4 про те, що в нього закінчився термін дії доручення на продаж будинку й наміру продавати будинок у нього немає, у зв’язку із чим позивач заявила до відповідача вимогу повернути сплачені нею 67000 грн., на що останній спочатку погоджувався, а потім почав уникати спілкування та зустрічей з нею.
Враховуючи викладене, Особа 4 просила суд стягнути з Особи 5 безпідставно отримані ним коштів в сумі 67000 грн., а також 3% річних у розмірі 5749,15 грн. та інфляційні втрати в розмірі 60221,74 грн. на підставі ч.2 ст.625 ЦК як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов’язання.
Рішенням Ірпінського міського суду від 1.11.2016 позов Особи 4 задоволено.
Стягнуто з Особи 5 на користь Особи 4 кошти в сумі 67000 грн. як безпідставно отримані.
Стягнуто з Особи 5 на користь Особи 4 3% річних з простроченої суми в розмірі 5749,15 грн., інфляційні втрати в сумі 60221,74 грн. та витрати на сплату судового збору в розмірі 1330 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач Особа 5 безпідставно отримав від позивача Особи 4 67000 грн., а тому відповідно до положень ст.1212 ЦК має їх повернути з урахуванням інфляційних втрат та 3% річних на підставі ч.2 ст.625 ЦК.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 2.02.2017 частково задоволено апеляційну скаргу Особи 5.
Скасовано рішення Ірпінського міського суду від 1.11.2016 у частині стягнення з Особи 5 на користь Особи 4 3% річних у розмірі 5749,15 грн. та інфляційних витрат у розмірі 60221,74 грн. та ухвалено в цій частині рішення, яким у задоволенні цих вимог Особі 4 відмовлено.
В іншій частині рішення Ірпінського міського суду від 1.11.2016 залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що правовідносини, які склалися між сторонами, не є грошовим зобов’язанням, оскільки Особа 4 передавала кошти Особі 5 як плату за будинок, який мала намір придбати, а тому відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат, передбачені ст.625 ЦК. Разом з тим Особа 5 безпідставно набув гроші від Особи 4, тому позовні вимоги про їх стягнення на підставі ст.1212 ЦК є правомірними.
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Особа 5 просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове — про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що спірний будинок належить Особі 6, яка видала Особі 5 довіреність на право продажу від її імені цього будинку, яку в жовтні 2013 року скасувала. Спірні кошти відповідач отримав від Особи 4 як представник за довіреністю власника будинку в рахунок оплати його придбання, отже, відсутні правові підстави для застосування норм ст.1212 ЦК до цих правовідносин.
У лютому 2017 року Особа 4 звернулася до ВСС із касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції, в якій просила скасувати вказане судове рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що у зв’язку зі знеціненням гривні за період з 2013 до 2016 року та встановленим судовими рішеннями попередніх інстанцій обов’язком Особи 5 повернути їй безпідставно отримані кошти, які вона передавала в рахунок придбання будинку, відповідач має сплатити їй інфляційні втрати та 3% річних за вказаний період.
У червні 2017 року Особа 6 подала відзив (заперечення) на касаційну скаргу Особи 5, який мотивований тим, що між сторонами виникли договірні та боргові зобов’язання, що підтверджує підписаний сторонами документ у формі відомості. Відповідач має повернути позивачу вказані гроші як безпідставно отримані, оскільки не передавав їх їй як власнику будинку.
Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.
<…> Суди встановили, що будинок за Адресою 1 належить Особі 6 на підставі договору купівлі-продажу від 20.04.2007.
Довіреностями від 18.08.2010 та 14.10.2013 Особа 6 уповноважила Особу 5 продати вищезазначений будинок.
Особа 4 у 2012 році, маючи намір придбати вказаний будинок, домовилася з Особою 5 про його купівлю на виплат, оскільки на продаж цього нерухомого майна відповідач був уповноважений власником будинку Особи 6 на підставі довіреності.
На підставі укладеної між сторонами договірної відомості про платежі за будинок із розстрочкою на 3 роки за період з лютого 2012 року до жовтня 2013 року Особа 4 заплатила Особі 5 як представнику Особи 6 67000 грн., що підтверджується їхніми підписами та сторонами не заперечується.
У подальшому договір купівлі-продажу будинку укладено не було.
Разом з тим на вимогу позивача повернути сплачені нею кошти, відповідач не відреагував і грошей не повернув.
Вирішуючи спір, суди виходили з того, що відповідач Особа 5 безпідставно отримав від позивача Особи 4 67000 грн., а тому відповідно до положень ст.1212 ЦК має їх повернути.
Такі висновки судів не відповідають вимогам закону з огляду на таке.
Загальні підстави для виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами гл.83 ЦК.
У ст.1212 ЦК регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.
Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна та які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов’язання щодо безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених у ст.11 ЦК).
Об’єктивними умовами виникнення зобов’язань щодо набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
За змістом ст.1212 ЦК, безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.11, чч.1, 2 ст.509 ЦК цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, які передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, установлених у ст.11 цього кодексу.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення та його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
У ч.1 ст.202 ЦК встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Системний аналіз положень ч.1, п.1 ч.2 ст.11, ч.1 ст.177, ч.1 ст.202, чч.1, 2 ст.205, ч.1 ст.207, ч.1 ст.1212 ЦК дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою для набуття майна (отримання грошей).
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов’язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені в ч.2 ст.11 ЦК.
Загальна умова ч.1 ст.1212 ЦК звужує застосування інституту безпідставного збагачення в зобов’язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов’язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст.1212 ЦК можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 3.06.2015 у справі №6-100цс15.
Колегія суддів не знайшла правових підстав для відступлення від неї.
Як убачається з вказаної договірної відомості між Особою 4 та Особою 6, в інтересах якої на підставі довіреності діяв Особа 5, виникли договірні правовідносини з приводу попередньої оплати майна за договором купівлі-продажу.
Згідно зі ст.570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що гроші, сплачені в рахунок належних із боржника сум, є завдатком, вони вважаються авансом.
Згідно із чч.1, 3 ст.635 ЦК попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, установлених попереднім договором. Зобов’язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), установленого попереднім договором, або якщо жодна зі сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Оскільки договір купівлі-продажу будинку, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між власником будинку та Особою 4 укладений не був, а вказана договірна відомість свідчить про те, що сторони лише домовились укласти такий договір у майбутньому, передана Особою 4 Особі 5 як представнику Особи 6 грошова сума в розмірі 67000 грн. є авансом.
Установивши у справі, яка переглядається, наявність в Особи 4 та Особи 6, від імені якої діяв представник за довіреністю Особи 7, договірних правовідносин з приводу авансу, суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно виходили з наявності правових підстав для застосування ст.1212 ЦК у спірних правовідносинах.
Таким чином, суди дійшли помилкового висновку про задоволення позову Особи 4 та повернення коштів як таких, що безпідставно набуті відповідачем, оскільки Особа 5 набув їх як представник Особи 6 у рахунок продажу належного Особі 6 будинку.
Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норму ст.1212 ЦК.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 4 у зв’язку з їх безпідставністю.
Відповідно до ч.1 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат.
Оскільки Особа 5 при поданні касаційної скарги сплатив 1000 грн. судового збору, з Особи 4 на його користь підлягають стягненню вказані судові витрати.
Керуючись стст.141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги Особи 5 та Особи 4 задовольнити частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 1.11.2016 та рішення Апеляційного суду Київської області від 2.02.2017 скасувати.
Відмовити в задоволенні позову Особи 4 до Особи 5 про стягнення безпідставно отриманих коштів та відшкодування збитків.
Стягнути з Особи 4 на користь Особи 5 судові витрати в сумі 1000 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
