Якщо особа після здійснення спірного правочину продовжує проживати у квартирі, це не свідчить про недійсність договору її дарування. Такий висновок зробив ВС в постанові №335/8252/14-ц.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
12 вересня 2018 року м.Київ №335/8252/14-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:
суддів: ВИСОЦЬКОЇ В.С., МАРТЄВА С.Ю., ПРОРОКА В.В. (суддя-доповідач), ФАЛОВСЬКОЇ І.М., ШТЕЛИК С.П.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Особи 7 на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 10.08.2016 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 1.11.2016,
ВСТАНОВИВ:
У травні 2014 року Особа 6 звернулася до суду з позовом до Особи 7, третя особа — приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О.В., про визнання договору дарування недійсним.
Позовна заява Особи 6, з урахуванням уточнень, мотивована тим, що 8.02.2012 між нею та відповідачем було укладено договір дарування квартири за Адресою 1, який посвідчено приватним нотаріусом Нарохою О.В. Між сторонами існувала домовленість про те, що позивач передає у власність відповідача квартиру, а відповідач буде надавати їй матеріальну допомогу в розмірі 300 грн. щомісяця, отже, насправді між сторонами виникли відносини, які мають ознаки довічного утримання. Особа 6 мала на меті укласти саме договір довічного утримання та помилилася щодо правової природи правочину, який підписувала з відповідачем. Також договір дарування не відповідає її внутрішній волі й був укладений під впливом тяжкої для позивача обставини, а саме — хвороби та її безпорадного стану, відсутності в Особи 6 родини та відсутності сторонньої допомоги. Відповідач щомісяця надавала позивачеві допомогу в розмірі 300 грн., купувала ліки, допомагала по господарству, однак із квітня 2015 року припинила надавати допомогу та повідомила, що заселить до спірної квартири сторонню особу, що й стало підставою для звернення до суду із цим позовом.
На підставі наведеного Особа 6 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири за Адресою 1 від 8.02.2012, посвідчений приватним нотаріусом Нарохою О.В.
Справу суди слухали неодноразово.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду від 10.08.2016 позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири, укладений між Особою 6 та Особою 7 8.02.2012, посвідчений приватним нотаріусом Нарохою О.В., зареєстрований в реєстрі. Сторони договору повернуто в первісний стан. Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру за Адресою 1 на ім’я Особи 7 та поновлено державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за Особою 6. Стягнуто з Особи 7 на користь Особи 6 судові витрати на сплату судового збору в розмірі 243,60 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги щодо помилки позивача про характер і наслідки укладення спірного договору дарування є доведеними й обґрунтованими та підлягають задоволенню на підставі стст.203, 229, 717 Цивільного кодексу в їх сукупності. Також суд з власної ініціативи застосував правовий механізм ст.216 ЦК та вважав за необхідне повернути сторони спірного договору дарування в попередній стан шляхом скасування державної реєстрації права власності на це майно за відповідачем та поновлення такої реєстрації за позивачем у справі.
Ухвалою АСЗО від 1.11.2016 рішення Орджонікідзевського районного суду від 10.08.2016 залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність та обґрунтованість вимог позивача у справі.
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Особа 7 просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду від 10.08.2016 та ухвалу АСЗО від 1.11.2016 і ухвалити у справі нове рішення суду про відмову в позові.
Касаційна скарга Особи 7 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки про обґрунтованість і доведеність підстав і вимог позову Особи 6, оскільки укладений між сторонами договір є договором дарування й не містить ознак договору довічного утримання. Крім того, нотаріус роз’яснила позивачеві всі можливі правові наслідки укладення спірного договору. Та обставина, що Особа 6 залишилася проживати у квартирі після укладення договору і що Особа 7 несе щомісячні витрати на оплату комунальних послуг як власник спірного нерухомого майна, не свідчить про недійсність оспорюваного в цій справі договору.
Ухвалою ВСС від 25.01.2017, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, роз’яснено сторонам право на подання заперечення на касаційну скаргу.
Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони не скористалися.
<…> У ч.1 ст.400 ЦПК передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права й не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга Особи 7 підлягає задоволенню з таких підстав.
Суди попередніх інстанцій встановили, що Особі 6 на праві власності належала квартира за Адресою 1, іншого житла в неї немає. 8.02.2012 між Особою 6 та Особою 7 укладений нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Нарохою О.В. договір дарування зазначеної квартири. Особа 6 залишилася проживати в спірній квартирі та виконує всі обов’язки власника житла. Позивач є інвалідом ІІІ групи безстроково, хворіє з 2001 року, постійно отримує курс лікування, перебуває на обліку в невропатолога, терапевта.
Згідно з ч.1 ст.229 ЦК, якщо особа, яка здійснила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Відповідно до ст.235 ЦК удаваним є правочин, який здійснено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді здійснили. Якщо буде встановлено, що правочин був здійснений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді здійснили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді здійснили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Тому, установивши під час розгляду справи, що правочин здійснено для приховання іншого правочину, суд на підставі ст.235 ЦК має визнати, що сторони здійснили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 7.09.2016 у справі №6-1026цс16.
Відповідно до ч.1 ст.202, ч.3 ст.203 ЦК головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягав установленню судом у цій справі, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів дарування та з’ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме.
У ст.717 ЦК передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту ст.203, 717 ЦК, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншій особі без отримання взаємної винагороди.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку: неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, стан його здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки — неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз’яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми ч.1 ст.229 та стст.203 і 717 ЦК в сукупності вважаються правильно застосованими.
Зазначені висновки відповідають правовим позиціям ВСУ, викладеним у постановах: від 14.11.2012 у справі №6-133цс12, від 16.03.2016 у справі №6-93цс16.
Зі змісту укладеного між сторонами договору дарування випливає, що сторони договору домовилися про встановлення сервітуту, який полягає в особистому праві дарувальника Особи 6 довічного безоплатного користування відповідно до цільового призначення вищезазначеною квартирою в цілому.
Відповідно до ст.401 ЦК сервітут — це право користування чужим майном.
Згідно з ч.1 ст.403 ЦК сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.
Враховуючи передбачений сторонами договору дарування сервітут, та обставина, що позивач після укладення спірного договору продовжує проживати у вказаній квартирі, не свідчить про недійсність відповідного договору, оскільки відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна в цьому випадку не пов’язана з відсутністю волі дарувальника чи помилки щодо природи спірного правочину.
Укладений між сторонами договір дарування не містить застережень чи вказівок про фінансові зобов’язальні умови для його сторін, а тому немає підстав уважати, що такий договір є оплатним і суперечить вимогам ст.717 ЦК.
Як на підставу позову про визнання договору дарування недійсним Особа 6 послалася на те, що вона помилилася щодо правової природи спірного договору, що договір дарування не відповідає її внутрішній волі та був укладений під впливом тяжкої для неї обставини.
Наявні у матеріалах справи документи спростовують посилання позивача на помилку щодо правового характеру і наслідків для сторін спірного договору.
З письмових пояснень нотаріуса, яка посвідчувала оспорюваний договір дарування, відомо, що перед посвідченням будь-якого договору дарування дарувальнику надається консультація про можливі варіанти переходу права власності на об’єкт нерухомості до обдарованого, зокрема, але не виключно: договір дарування, договір довічного утримання, спадковий договір, заповіт тощо, дарувальника було попереджено про вимоги законодавства щодо змісту та правових наслідків договору дарування та про те, що укладення договору дарування передбачає перехід права власності на квартиру до обдарованого в день нотаріального посвідчення договору дарування й не пов’язане з виконанням обдарованим будь-яких дій майнового або немайнового характеру на користь дарувальника зараз або в майбутньому. Сторони за вказаним договором дарування підтвердили, що договір вчинювався за відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукали здійснити цей правочин на вкрай невигідних умовах, не мав характеру фіктивного та удаваного правочину. Волевиявлення сторін було вільним і відповідало реальній домовленості та дійсним намірам.
На виконання ст.44 закону «Про нотаріат», до моменту підписання вказаного договору дарування нотаріус установила дійсність намірів сторін укласти саме договір дарування квартири, а не договір довічного утримання, роз’яснено вимоги законодавства щодо змісту та правових наслідків договору, встановлено відсутність у сторін заперечень щодо умов договору.
Допитана в судовому засіданні як свідок Особа 9 (голова ЖБК) зазначила, що Особа 6 хотіла укласти саме договір довічного утримання, однак ці обставини стали їй відомі зі слів самого позивача після укладення договору, перед зверненням до суду із цим позовом.
Допитана як свідок Особа 10 зазначила, що вона та Особа 7 були свідками у справі про визнання шлюбу Особи 6 недійсним на прохання самої Особи 6, після чого вона пообіцяла Особі 7 подарувати свою квартиру.
Таким чином, колегія суддів вважає безпідставними мотиви позову про те, що позивач помилялася щодо природи правочину, прав та обов’язків його сторін.
Касаційний суд критично ставиться й до посилань Особи 6, що спірний договір укладений під впливом тяжкої для неї обставини, оскільки вказані доводи в ході розгляду справи не доведені безспірними, належними та допустимими доказами і спростовуються матеріалами справи.
Встановлено, що позивач не перебувала на утриманні відповідача як до, так і після укладення оспорюваного правочину, оскільки вона отримує пенсію. На момент укладення договору Особа 6 пенсійного віку не досягла, інвалідом ІІІ групи з правом виконувати легку фізичну працю була визнана ще у 2009 році, доказів того, що на час укладання договору в 2012 році стан її здоров’я погіршився й вона стала потребувати сторонньої допомоги або в її житті сталася подія, обставини якої змусили укласти договір, матеріали справи не містять.
Перевіривши в сукупності встановлені судами попередніх інстанцій обставини у справі, а також висновки й мотиви судів щодо обґрунтованості та доведеності підстав позову, колегія суддів касаційного суду вважає, що суди дійшли помилкових висновків, що укладений між сторонами у справі договір дарування мав ознаки договору довічного утримання й цей договір є недійсним відповідно до стст.203, 229, 717 ЦК. Тобто посилання та вимоги касаційної скарги є обґрунтованими й переконливими.
Згідно з ч.1 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цього спору порушили норми процесуального права щодо обов’язку належним чином оцінити зібрані у справі докази та встановити обставини у справі, а також неправильно застосували стст.203, 229, 717 ЦК до спірних правовідносин, судові рішення у справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові через недоведеність позивачем обставин, передбачених указаними нормами матеріального права, необхідних для визнання недійсним правочину та застосування наслідків його недійсності.
Керуючись стст.400, 409, 412, 416, 419, пп.4 п.1 розд.ХIII «Перехідні положення» ЦПК, стст.203, 229, 717 ЦК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 7 задовольнити.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 10.08.2016 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 1.11.2016 скасувати.
Відмовити в задоволенні позовних вимог Особи 6 до Особи 7, третя особа — приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О.В., про визнання договору дарування недійсним.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
