Для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя. Такий висновок зробив ВС в постанові №2-823/11.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
15 серпня 2018 року м.Київ №2-823/11
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.,
суддів: АНТОНЕНКО Н.О., ЖУРАВЕЛЬ В.І., КОРОТУНА В.М., КУРИЛО В.П. (суддя-доповідач),
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Особи 3 на заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 20.01.2017 та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14.12.2017,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2008 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2, Особи 3, Приморського РВ ОМУ ГУМВС в Одеській області, третя особа — Публічне акціонерне товариство «УкрСоцбанк» про визнання угоди дійсною та визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 16.05.2006 Особа 2 уклав з АКБ соціального розвитку «УкрСоцбанк» договір кредиту та отримав кошти в розмірі $195000 на придбання нерухомого майна — двокімнатної квартири загальною площею 100,1 м2, розташованої за Адресою 1.
На забезпечення виконання умов договору кредиту від 16.05.2006 вказана квартира була передана в іпотеку банку згідно з іпотечним договором від 22.05.2006, укладеним між банком та Особою 4.
На виконання договору поруки 16.05.2006 між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» та Особою 3 (матір’ю Особи 2) було укладено іпотечний договір (з майновим поручителем).
Згідно з п.1.1 зазначеного іпотечного договору Особа 3 передала в іпотеку банку як забезпечення виконання Особою 4 умов договору кредиту від 16.05.2006 двокімнатну квартиру загальною площею 81,8 м2, розташовану за Адресою 2, що належить їй на праві власності.
У лютому 2008 року Особа 2 звернувся до Особи 1 і, посилаючись на тимчасові фінансові труднощі, просив надати йому допомогу в перекредитуванні у зв’язку з невиконанням умов кредитного договору.
8.02.2008 між Особою 1, Особою 4 та АКБ СР «Укрсоцбанк» укладено договір поруки, згідно з умовами якого Особа 5 був зобов’язаний перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Особою 2 зобов’язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту від 16.05.2006.
У зв’язку з тим що Особа 2 не виконував своїх зобов’язань за договором, з метою уникнути збитків у вигляді штрафних санкцій Особа 6 уклав з банком договір уступки вимоги від 25.02.2008.
Згідно з умовами договору уступки вимоги Особи 5 було передано банком право вимоги від Особи 2 боргу на загальну суму $193457,78, а Особа 5 вніс на рахунок АКБ СР «Укрсоцбанк» суму боргу Особи 2.
Особа 1, посилаючись на викладені обставини, просив суд: визнати угоду про перехід до нього права власності на двокімнатну квартиру загальною площею 81,8 м2, розташовану за Адресою 2, згідно з іпотечним договором від 16.05.2006, укладеним між Особою 3 та АКБ соціального розвитку «УкрСоцбанк»; договір уступки вимоги від 25.02.2008 №06-09/339, укладений між Особою 1 та АКБ соціального розвитку «УкрСоцбанк», та договір кредиту від 16.05.2006, укладений між Особою 2 та АКБ соціального розвитку «УкрСоцбанк», дійсними й визнати дійсною угоду про перехід до нього як іпотекодержателя права власності на двокімнатну квартиру, розташовану за Адресою 3, а також визнати за ним право власності на вказану квартиру; зняти з реєстрації зареєстрованих осіб у спірній квартирі й виселити відповідачів з указаного житлового приміщення.
Заочним рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 20.01.2017 позовні вимоги Особи 1 задоволено частково, визнано за Особою 1, в рахунок задоволення вимог Особи 1 до Особи 2 та Особи 3 за укладеним кредитним договором, право власності на двокімнатну квартиру загальною площею 81,8 м2, розташовану за Адресою 2, в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, укладеним 16.05.2006 між АКБ соціального розвитку «УкрСоцбанк» та Особою 7, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луняченко Н.В. за №1406. У задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовлено.
Заочне рішення районного суду мотивовано тим, що відповідач не виконав умови кредитного договору перед новим кредитором Особи 1, заборгованість не сплатив, а тому має право на визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У рахунок задоволення вимог Особи 1 до Особи 2, Особи 3 шляхом визнання права власності на квартиру майнового поручителя — Особи 3 суд має зарахувати $80000 боргу за укладеним кредитним договором у розмірі $193457,78.
Ухвалою АСОО від 14.12.2017 заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 20.01.2017 залишено без змін.
Погоджуючись із заочним рішенням районного суду, апеляційний суд мотивував свою ухвалу тим, що районний суд повно та всебічно дослідив і оцінив обставини у справі, надані сторонами докази, правильно визначив характер спірних правовідносин.
У січні 2018 року Особа 3 подала до ВС касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 20.01.2017 та ухвалу АСОО від 14.12.2017, ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Особи 1 відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем як поручителем не доведено виконання обов’язків відповідача як боржника за кредитом. При вирішенні справи суди не провели експертної оцінки спірного нерухомого майна, не перевірили, чи не перевищує ринкова вартість квартири розміру заборгованості за кредитом. Суд не застосував до спірних правовідносин положення ст.39 закону «Про іпотеку», не зазначив спосіб реалізації предмета іпотеки. Крім того, суд не взяв до уваги, що іпотечне майно — квартира є єдиним місцем проживання Особи 3, на яку відповідно до закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути звернуто стягнення.
У липні 2018 року Особа 1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що доводи касаційної скарги необґрунтовані, були предметом розгляду судами попередніх інстанцій та мотивовано ними відхилені.
Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з положеннями ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до ст.263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом установлено, що 16.05.2006 Особа 2 уклав з АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» договір кредиту №* та отримав кошти у розмірі $195000 для придбання нерухомого майна — двокімнатної квартири загальною площею 100,1 м2, розташованої за Адресою 4.
На забезпечення виконання умов договору №* вищевказану квартиру передано в іпотеку АКБ СР «Укрсоцбанк» згідно з іпотечним договором від 22.05.2006, укладеним між банком та Особою 2.
Відповідно до п.1.1 цього іпотечного договору Особа 3 — мати Особи 2 передала в іпотеку банку як забезпечення виконання умов договору кредиту від 16.05.2006 №* двокімнатну квартиру загальною площею 81,80 м2, розташовану за Адресою 2, м.Одеса, що належить їй на праві власності.
У лютому 2008 року Особа 2 звернувся до позивача Особи 1 і, посилаючись на тимчасові фінансові труднощі, просив надати йому допомогу в перекредитуванні у зв’язку з невиконанням умов кредитного договору.
8.02.2008 між Особою 1, Особою 2 та АКБ СР «Укрсоцбанк» укладено договір поруки, відповідно до умов якого Особа 1 був зобов’язаний перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання Особою 2 зобов’язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій у розмірі та у випадках, передбачених договором №*.
Відповідно до листа від 1.12.2014 заборгованість Особи 2 перед банком за договором кредиту погашена у повному обсязі його поручителем Особою 1.
25.02.2008 між банком та позивачем Особою 1 укладено договір уступки вимоги №06-09/339, згідно з умовами якого до останнього перейшли всі права кредитора за договором №*.
Згідно з довідкою АКБ СР «Укрсоцбанк» від 1.02.2010 Особа 1 сплатив заборгованість за вказаним договором у повному обсязі 26.02.2008 на підставі договору поруки від 8.02.2008 №06-09/2005.
Відповідно до п.4.2 іпотечного договору (з майновим поручителем) від 16.05.2006 у разі порушення іпотекодавцем обов’язків, установлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки.
Пунктом 4.5 договору передбачено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки одним з таких способів:
4.5.1) на підставі рішення суду;
4.5.2) на підставі виконавчого напису нотаріуса;
4.5.3) шляхом передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань у порядку, встановленому ст.37 закону «Про іпотеку» тощо.
Посилаючись на викладені обставини та положення іпотечного договору, Особа 1просив визнати за ним право власності на іпотечне майно — двокімнатну квартиру загальною площею 81,80 м2, розташовану за Адресою 2, м.Одеса, на підставі договору поруки та договору про уступку вимоги за кредитним договором від 16.05.2006 №*, укладеними між Особою 2 та АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк».
Статтею 12 закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі порушення іпотекодавцем обов’язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не визначено законом.
Стаття 33 цього закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не визначено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст.12 цього закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання.
Згідно зі ст.36 закону «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому ст.37 закону «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст.38 цього закону.
Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому необхідно врахувати, що ст.37 закону «Про іпотеку» не передбачає можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
Таким чином, передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до стст.36, 37 закону «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки — це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
З урахуванням вимог стст.328, 335, 392 ЦК у контексті стст.36, 37 закону «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.
Такі висновки щодо застосування вказаних норм права викладені у постанові Великої палати ВС від 21.03.2018 №14-38цс18.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вирішуючи спір, не врахував, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання спору, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, а тому рішення районного суду та ухвала апеляційного суду не відповідають закону та підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 1.
Відповідно до чч.1 3 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Оскільки суди попередніх інстанцій неправильно застосували закон, судові рішення відповідно до положень ст.412 ЦПК підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись стст.412, 416 ЦПК, ВС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 3 задовольнити.
Заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 20.01.2017 та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14.12.2017 скасувати.
У задоволенні позову Особи 1 до Особи 2, Особи 3, Приморського РВ ОМУ ГУ МВС в Одеській області, третя особа — ПАТ «Укрсоцбанк», про визнання угоди дійсною та визнання права власності відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення районного суду та ухвала апеляційного суду втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
