Наслідком невиконання або неналежного виконання слідчим вимог кримінального процесуального законодавства є особиста відповідальність. Такий висновок зробив ВС в постанові №554/7483/16-к.
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
22 травня 2018 року м.Київ №554/7483/16-к
Верховний Суд колегією суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду в складі:
головуючого — ОГУРЕЦЬКОГО В.П.,
суддів: КОРОЛЯ В.В., ЛАГНЮКА М.М. —
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги потерпілого Особи 1 і прокурора Москаленка Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, на вирок Октябрського районного суду м.Полтави від 24.02.2017 та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 7.11.2017 у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №12015170000000344, за обвинуваченням
Особи 2, Інформація 1, громадянина України, такого, що не має судимості,
у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.367 Кримінального кодексу.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Октябрського районного суду від 24.02.2017 Особу 2 виправдано за ч.1 ст.367 КК за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Особа 2 обвинувачувався в тому, що він, обіймаючи посаду слідчого відділу розслідування злочинів у сфері господарської діяльності слідчого відділу Полтавського міського управління УМВС у Полтавській області, виконуючі функції представника влади, у період з 15.11.2014 до 23.08.2015 вчинив службову недбалість, тобто неналежне виконання своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам Особи 1 на суму 163460 грн.
Так, 22.09.2014 Особі 2 було доручено здійснення досудового розслідування в кримінальному провадженні за ч.1 ст.190 КК, відкритому після внесення до ЄРДР відомостей за заявою Особи 3 про те, що в кінці листопада 2013 року Особа 1 позичив у нього $10000, за які придбав легковий автомобіль, і в обумовлений строк борг не повернув.
За дорученням Особи 2, на підставі рішення суду про надання дозволу на проведення обшуку в помешканні Особи 1, що за Адресою 2, 14.11.2014 працівники ВКР Полтавського МУ УМВС в Полтавській області провели обшук, у ході якого вилучили вказаний автомобіль і доставили Особу 2 до ПМУ УМВС, що на вул. Сковороди, 2—6 у Полтаві.
Особа 2 визнав автомобіль речовим доказом у кримінальному провадженні (постанова від 15.11.2014).
Водночас на порушення пп.10, 11 Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов’язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 19.11.2012 №1104, Особа 2 не надав відповідальній особі Полтавського МУ УМВС протокол обшуку помешкання Особи 1 і вилучення транспортного засобу від 14.11.2014 для взяття його на облік (унесення відповідного запису до книги обліку речових доказів), та, на порушення вимог ч.2 ст.100 і пп.5, 20 порядку, не забезпечив належного зберігання транспортного засобу, а залишив його на території, прилеглій до Полтавського МУ УМВС, куди мали безперешкодний доступ сторонні особи.
У ході досудового розслідування в кримінальному провадженні Особа 1неодноразово звертався до Особи 2 з клопотаннями про повернення вилученого в нього автомобіля, в яких зазначав, що автомобіль зберігається в неналежних умовах, що призводить до його псування, а він є законним власником цього транспортного засобу, що підтверджується свідоцтвом про його реєстрацію.
10.02.2015 процесуальний керівник у кримінальному провадженні — старший прокурор Прокуратури м.Полтави Особа 4 дав Особі 2 вказівки в порядку п.4 ч.2 ст.36 КПК закрити кримінальне провадження в термін до 14.02.2015 у зв’язку з відсутністю достатніх доказів учинення Особою 1 кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК, та вирішити питання щодо повернення автомобіля, власнику.
Особа 2, усупереч вимогам ч.4 ст.40 КПК, проігнорував вказівки прокурора.
Крім того, усвідомлюючи, що речовий доказ (автомобіль), зберігається з порушенням вимог ч.2 ст.100 КПК і п.20 порядку, виконання яких є неможливим унаслідок відсутності договору між Полтавським МУ УМВС та ДП МВС «Інформ-ресурси» про зберігання вилучених транспортних засобів на спеціальному майданчику, тобто зберігання речового доказу неможливе без зайвих труднощів, а також те, що речовий доказ не містить слідів кримінального правопорушення, не виконав вимоги п.1 ч.6 ст.100 КПК і не повернув речовий доказ власнику, при наявності можливості вчинення таких дій без шкоди для кримінального провадження.
Уночі 24.08.2015 невідомі особи викрали автомобіль Особи 1 з території, прилеглої до Полтавського МУ УМВС.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у діях Особи 2 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.367 КК, і виправдав його.
Своє рішення суд мотивував тим, що обвинувачений діяв у рамках процесуальних повноважень, визначених КПК, оскільки стороною обвинувачення не надано будь-яких об’єктивних доказів, які б це спростовували.
Вилучаючи автомобіль, визнаючи його речовим доказом, вирішуючи питання про місце його зберігання, обвинувачений Особа 2 виконував не службові, а професійні обов’язки, оскільки не виконував при цьому владних, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій. Залишаючи речовий доказ (транспортний засіб) на прилеглій до Полтавського МУ УМВС території, Особа 2виконував розпорядження начальника слідчого відділу, а отже, організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції виконував останній.
Крім того, за висновками суду, Особа 2 фактично передав речовий доказ під охорону працівників чергової частини ПМУ, які здійснювали охорону всієї території, в тому числі й майна, що на ній перебувало. Таким чином, з моменту постановки автомобіля Особи 1, навіть і з порушенням вимог пп.5, 20 порядку, слідчий вже не відповідав за схоронність речового доказу. Такий обов’язок виник у працівників чергової частини, про що свідчить притягнення свідка Особи 5 до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання обов’язків щодо охорони майна у зв’язку з викраденням автомобіля 24.08.2015.
Твердження сторони обвинувачення про невиконання Особою 2 повторних указівок процесуального керівника Особи 4 від 10.02.2015 в кримінальному провадженні щодо закриття зазначеного кримінального провадження за відсутності доказів учинення Особою 1 шахрайських дій та вирішення питання про повернення останньому належного йому автомобіля суд розцінив як припущення, при цьому зазначив, що таких указівок у справі не було.
Неповернення Особою 1 речового доказу суд визнав правомірним, посилаючись на наявність відмови процесуального керівника та суду в задоволенні таких клопотань Особи 1.
Посилання сторони обвинувачення на ч.2 ст.100 КПК як на підставу для повернення вилученого автомобіля власнику через існування труднощів його зберігання, зумовлених відсутністю угоди про це із суб’єктом такого зберігання, суд визнав надуманим, зазначивши, що вказаною нормою така підстава для повернення речового доказу власнику не передбачена.
Суд також зауважив, що факт викрадення в червні — липні 2015 року з автомобіля замка запалення та акумулятора ще до викрадення самого автомобіля, про що було відомо Особі 2, не свідчить про неналежне ставлення обвинуваченого до своїх службових обов’язків щодо забезпечення збереження речового доказу в передбачених кримінальним процесуальним законодавством України умовах, оскільки такі наслідки настали внаслідок протиправних дій третіх осіб, а Особа 2 не міг передбачити настання таких наслідків та запобігти їх настанню, оскільки автомобіль перебував на території ПМУ, яка була об’єктом охорони відповідних посадових осіб.
Суд дійшов висновку, що відсутній прямий причинно-наслідковий зв’язок між діянням обвинуваченого Особи 2 і наслідками, оскільки викрадення автомобіля сталося не через бездіяльність слідчого, а внаслідок скоєння злочину третіми особами, що не залежало від дій обвинуваченого й не могло ним бути передбачено.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідно до службових обов’язків Особа 2 не був зобов’язаний забезпечувати належне зберігання речових доказів, переданих ним на зберігання, а тому не може нести відповідальність за їх втрату з вини інших осіб. Стороною обвинувачення не доведена реальна можливість Особи 2 запобігти настанню суспільно небезпечних наслідків.
АСПО ухвалою від 7.11.2017 виправдувальний вирок щодо Особи 2 залишив без змін.
Вимоги касаційних скарг і узгоджені доводи осіб, які їх подали
Потерпілий Особа 1 у касаційній скарзі просить скасувати вирок і ухвалу щодо Особи 2 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції через неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Твердить, що висновок суду про виправдання Особи 2 за ч.1 ст.367 КК не відповідає фактичним обставинам справи й суперечить дослідженим під час судового розгляду доказам. Указує, що суд не взяв до уваги ряду наданих стороною обвинувачення доказів, які мали значення для справи й могли істотно вплинути на його рішення, при цьому не зазначив у вироку, чому взяв до уваги одні докази й відкинув інші. Стверджує, що в матеріалах провадження є ряд доказів, які свідчать про те, що його Nissan Primera було викрадено саме з вини слідчого Особи 2, який вилучив у нього автомобіль і всупереч вимогам закону та інтересам служби не передав його на зберігання, а залишив на неогородженій, не освітленій та не оздобленій відеоспостереженням території та про це нікого не попередив. Звертає увагу, що слідчий після проведення слідчих дій повернув йому решту вилученого в ході обшуку майна, крім автомобіля, який незаконно утримував упродовж тривалого часу до його викрадення. Також зазначає, що суд не врахував висновку судової автотоварознавчої експертизи й без будь-якого обґрунтування самостійно зменшив вартість автомобіля з 163460 до 63460 грн., про що зазначив у вироку, і це вплинуло на його висновок щодо розміру заподіяної шкоди. Зазначає, що апеляційний суд, переглядаючи вирок, докладних та переконливих мотивів на спростування доводів, наведених в апеляційних скаргах потерпілого і прокурора, у своїй ухвалі не навів, чим допустив істотне порушення кримінального процесуального закону.
Прокурор Москаленко Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, у своїй касаційній скарзі також просить скасувати вирок та ухвалу щодо Особи 2 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв’язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, а також з неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність.
Вказує, що висновки суду про недоведеність винуватості Особи 2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.367 КК, оскільки він як слідчий, вирішуючи питання щодо місця зберігання речового доказу, не виконував організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, діяв у межах професійних, а не службових обов’язків, є безпідставними і не ґрунтуються на зібраних у справі доказах.
Твердить, що слідчий підпадає під поняття службова особа, визначення якого дається в ст.18 КК і примітці до ст.364 КК, як представник влади є суб’єктом цього злочину і, виходячи з його правового становища, виконує функції, що входять до кола його повноважень, і згідно з ч.5 ст.40 КПК є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, котрі не мають на те законних повноважень, забороняється. Отже, дії слідчого Особи 2 щодо зберігання речового доказу повинні були відповідати вимогам ст.100 КПК і затвердженому КМ порядку, згідно з якими автомобіль мав бути взятий на облік речових доказів, про що відповідальною особою робиться запис у книзі обліку речових доказів на підставі протоколу обшуку та вилучення транспортного засобу, і поставлений на спеціальний майданчик чи стоянку Державтоінспекції МВС. У разі неможливості зберігання транспортного засобу за вказаних умов і за відсутності шкоди для кримінального провадження Особа 2 мав повернути автомобіль власнику під відповідальну розписку з попередженням про кримінальну відповідальність за ст.388 КК, а не зберігати його в черговій частині. Адже згідно з п.14.8 Інструкції про організацію діяльності чергових частин органів і підрозділів внутрішніх справ, направленої на захист інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, затвердженою наказом МВС №181 від 28.04.2009, на чергову частину покладено обов’язок збереження службової документації, зброї, спеціальних засобів, засобів індивідуального захисту, зв’язку, оперативної та криміналістичної техніки, іншого майна, що перебуває на зберіганні в черговій частині.
Автомобіль Nissan Primera офіційно на зберіганні в черговій частині не перебував. Про це повідомляли суду свідки Особа 6, Особа 7 і Особа 5, проте їхнім показанням суд не дав належної оцінки. Крім того, суд не дав належної оцінки показанням свідка Особи 4, який у суді підтвердив факт безпосереднього повідомлення ним слідчому Особі 2 у лютому 2015 року про необхідність прийняття рішення про закриття кримінального провадження та вирішення питання про повернення речового доказу власнику.
Крім того, висновки суду щодо підтвердження правомірності зберігання речового доказу Особи 2 тими обставинами, що процесуальний керівник не прийняв рішення про закриття кримінального провадження відповідно до своїх повноважень, суперечать положенням пп.1 і 2 ч.1 ст.284 КПК, згідно з якими закриття кримінального провадження за відсутності повідомлення в ньому про підозру особам належить до компетенції слідчого. Це Особа 2 і мав зробити, оскільки після вилучення автомобіля упродовж 9 місяців у кримінальному провадженні було проведено лише дві слідчі дії, а Особа 1 допитаний тільки як свідок.
Звертає увагу, що висновки суду про недоведеність реальної можливості передбачення Особи 2 наслідків у вигляді втрати речового доказу та запобігання їм суперечать показанням свідків Особи 8, Особи 5, Особи 9 і Особи 10 про те, що Особа 2знав про доступ сторонніх осіб до автомобіля ще до його викрадення, яким суд не дав належної оцінки. Твердить, що апеляційний суд усупереч вимогам ст.419 КПК у своїй ухвалі не відповів на доводи, викладені в його апеляційній скарзі про незаконне виправдання Особи 2, не навів докладних та переконливих мотивів на спростування цих доводів.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор Ковальчук О.С. вважав касаційні скарги потерпілого Особи 1 і прокурора Москаленка Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, обґрунтованими, просив частково задовольнити їх, скасувати ухвалу апеляційного суду щодо Особи 2 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Мотиви Суду
Згідно з ч.2 ст.433 КПК суд касаційної інстанції переглядає рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ч.1 ст.433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст.438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
У ст.412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Зі змісту ст.370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 цього кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
ВС звертає увагу, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка дає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч.1 ст.409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов’язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст.404 КПК.
У ч.3 ст.404 КПК встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції з порушеннями.
Відповідно до ч.2 ст.419 КПК при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
Проте, переглядаючи виправдувальний вирок щодо Особи 2 за апеляційними скаргами прокурора й потерпілого, апеляційний суд зазначених вимог кримінального процесуального закону не дотримався.
Так, прокурор і потерпілий в апеляційних скаргах прямо вказували на те, що суд першої інстанції неправильно й неповно встановив обставини кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.367 КК, у вчиненні якого Особа 2обвинувачувався, тобто прийшов до неправильних висновків щодо події правопорушення (щодо фактів невиконання та неналежного виконання Особою 2як представником влади своїх службових обов’язків) та відсутності вини у формі необережності. Як вони вважали, це сталося внаслідок порушення вимог ст.94 КПК, оскільки суд першої інстанції не дав належної оцінки сукупності зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Ставлячи вимогу про винесення нового вироку й визнання Особи 2винним у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.367 КК, прокурор і потерпілий фактично просили суд апеляційної інстанції дати іншу оцінку доказам, ніж суд першої інстанції, та визнати встановленими ті обставини, які суд першої інстанції визнав невстановленими, а саме: що Особа 2 діяв як службова особа, яка виконує функції представника влади, що останній неналежно виконав свої службові обов’язки слідчого щодо зберігання речового доказу, що між неналежним виконанням Особою 2 службових обов’язків і наслідками у вигляді втрати речового доказу — автомобіля Особи 1 і заподіянням останньому шкоди існує прямий причинний зв’язок.
У стст.91 КПК передбачено, що в кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення). Згідно з вимогами ч.2 ст.91 КПК доказування полягає в збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор в апеляційній скарзі просив апеляційний суд повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження на стадіях досудового слідства та судового провадження в суді першої інстанції шляхом дослідження доказів обвинувачення: допиту свідків, дослідження документів. Як убачається з журналу судового засідання та технічного запису судового засідання в суді апеляційної інстанції від 7.11.2017, прокурор заявив клопотання про допит свідків обвинувачення та дослідження документів, які, як він вважав, у сукупності підтверджують факт невиконання та неналежного виконання Особою 2 як представником влади своїх службових обов’язків, що завдала істотної шкоди правам потерпілого Особи 1. Суд апеляційної інстанції, порадившись на місці, ухвалив відхилити клопотання прокурора про дослідження доказів.
У ст.23 КПК передбачено, що суд досліджує докази безпосередньо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з’ясування обставин кримінального провадження та його об’єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити й перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв’язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч.1 ст.94 КПК, і сформувати повне й об’єктивне уявлення щодо обставин конкретного кримінального провадження та постановити відповідне процесуальне рішення.
ВС наголошує, що виправдувальний вирок за відсутністю в діях обвинуваченого складу злочину й обвинувальний вирок є, по суті, протилежними судовими рішеннями з точки зору оцінки доказів, наданих стороною обвинувачення й об’єктивного уявлення щодо обставин конкретного кримінального провадження.
ВС вважає, що, прийнявши процесуальне рішення про відмову в дослідженні доказів, суд апеляційної інстанції не виконав покладеного на нього ч.3 ст.404 КПК обов’язку повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження.
Відхиляючи доводи прокурора й потерпілого, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що слідчий Особа 2, визнаючи автомобіль речовим доказом і вирішуючи питання про порядок та умови його зберігання, виконував професійні, а не організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, а тому вчинене обвинуваченим діяння не може кваліфікуватися як службова недбалість.
ВС звертає увагу на те, що згідно з приміткою до ст.364 КК службовими особами є не тільки особи, що виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, а й особи, які здійснюють функції представників влади. Особа 2 обвинувачувався в тому, що допустив службову недбалість, виконуючи функції представника влади.
Суди першої та апеляційної інстанцій мали врахувати, що відповідно до п.17 ч.1 ст.3 КПК слідчий є службовою особою органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень. Згідно з ч.2 ст.40 КПК слідчий має владні повноваження та при здійсненні цих повноважень є самостійним у своїй процесуальній діяльності. Відповідно до вимог ч.1 ст.110 КПК всі рішення органів досудового розслідування є процесуальними рішеннями. Прийняті відповідно з вимогами ст.100 КПК процесуальні рішення щодо речових доказів є реалізацією слідчим повноважень, якими він наділений як службова особа.
Згідно з обвинуваченням, слідчий Особа 2 вчинив такі процесуальні дії: доручив на підставі рішення суду про надання дозволу на проведення обшуку в помешканні Особи 1 відшукати та вилучити вказаний автомобіль. Після доставки автомобіля до Полтавського міського управління УМВС Особа 2 постановою від 15.11.2014 визнав автомобіль речовим доказом у кримінальному провадженні.
Відповідно до вимог ч.1 ст.40 КПК саме слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність процесуальних дій. Оцінку діям Особи 2 щодо зберігання речового доказу судам належало здійснювати виключно з точки зору дотримання ним вимог ст.100 КПК та визначеного КМ порядку зберігання речових доказів.
У ч.2 ст.100 КПК передбачено, що речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається в сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов’язана зберігати їх у стані, придатному для використання в кримінальному провадженні. Речові докази, отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному КМ.
У ч.6 цієї ж статті передбачено, що речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати на забезпечення спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження.
Відповідно до пп.10 та 11 порядку взяття на облік речових доказів проводиться не пізніше від наступного дня після їх вилучення (отримання) шляхом внесення відповідного запису до книги обліку. У разі коли облік речових доказів у книзі обліку не може бути проведений своєчасно з об’єктивних причин (значна віддаленість місця вилучення (отримання) речових доказів від місцезнаходження органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ тощо), такий облік повинен проводитися в день їх фактичної доставки. Якщо день, в який повинен бути проведений облік речових доказів, припадає на святковий або інший неробочий день, їх облік проводиться в перший після нього робочий день.
Запис про вилучені (отримані) речові докази робиться в книзі обліку відповідальною особою на підставі протоколу, в якому зафіксовано факт їх вилучення (отримання), поданого слідчим, який здійснює кримінальне провадження. Записи робляться в книзі обліку в хронологічному порядку, інформація про кожний речовий доказ зазначається окремо. У разі коли робляться записи про кілька однорідних речових доказів, зазначаються їх найменування, кількість, вага, об’єм (залежно від виду вилучених речей або документів).
Якщо речові докази залишаються в матеріалах кримінального провадження та не здаються на зберігання до обладнаного приміщення чи спеціального сейфа або передаються на зберігання до іншого місця зберігання, визначеного в цьому порядку, в книзі обліку робиться відповідна відмітка із зазначенням прізвища слідчого, який здійснює кримінальне провадження. Після передачі речових доказів до іншого місця зберігання, визначеного в цьому порядку, слідчий у строки, зазначені в п.10 цього порядку, зобов’язаний надати відповідальній особі копії документів, які підтверджують факт передачі речових доказів.
Оскільки, як зазначалося вище, слідчий під час здійснення повноважень є самостійним у своїй процесуальній діяльності, наслідком невиконання або неналежного виконання ним вимог кримінального процесуального законодавства є його особиста відповідальність.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відсутній прямий причинно-наслідковий зв’язок між діянням обвинуваченого Особи 2 та наслідками, оскільки викрадення автомобіля сталося не через бездіяльність слідчого, а внаслідок скоєння злочину третіми особами, а такі наслідки Особа 2 не міг передбачити. В ухвалі суду апеляційної інстанції зазначено, що стороною обвинувачення не доведена реальна можливість запобігти тяжким наслідкам.
ВС вважає за необхідне зазначити, що при оцінці конкретних обставин кримінального провадження з точки зору наявності причинно-наслідкового зв’язку між діянням обвинуваченого Особи 2 та наслідками у вигляді втрати речового доказу (автомобіля) необхідно враховувати, що суб’єктивна сторона недбалості найчастіше полягає в необережній формі вини як до діяння, так і його наслідків.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи апеляційні скарги прокурора без задоволення, послався на ті ж доводи, підстави та висновки, що й місцевий суд, фактично продублювавши вирок. Між тим апеляційному суду належало ретельно перевірити висновки суду першої інстанції щодо обвинувачення Особи 2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.367 КК, перш ніж погоджуватися з ними, і навести власні переконливі мотиви їх обґрунтованості або необґрунтованості.
Зокрема, апеляційному належало дати належну оцінку доказам у справі з метою встановлення:
чи підпадає слідчий під поняття «службова особа» і є суб’єктом злочину, передбаченого ч.1 ст.367 КК;
чи був Особа 2 відповідальною особою за збереження речових доказів у кримінальному провадженні за ч.1 ст.190 КК;
чи наявні законні підстави та документальне оформлення зберігання Особою 2речового доказу (автомобіля), на території біля адміністративної будівлі Полтавського МУ УМВС;
чи мав Особа 2 реальну можливість передбачення настання шкідливих наслідків у вигляді втрати речового доказу;
чи відповідали дії Особи 2 вимогам ст.100 КПК щодо зберігання автомобіля Особи 1як речового доказу протягом тривалого часу;
чи давав процесуальний керівник у кримінальному провадженні — старший прокурор прокуратури м.Полтави Особа 4 10.02.2015 Особі 2 вказівки в порядку п.4 ч.2 ст.36 КПК закрити кримінальне провадження в термін до 14.02.2015 у зв’язку з відсутністю достатніх доказів учинення Особою 1 кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК, та вирішити питання щодо повернення автомобіля, власнику.
Підсумовуючи наведене, ВС дійшов висновку, що порушення апеляційним судом вимог стст.370, 419, 23 КПК перешкодило суду ухвалити законне та вмотивоване рішення, а тому ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Відповідно, касаційні скарги прокурора й потерпілого підлягають частковому задоволенню.
При новому розгляді апеляційному суду необхідно врахувати зазначене, ретельно перевірити наведені в апеляційних скаргах доводи потерпілого та прокурора і прийняти рішення, яке відповідатиме вимогам закону.
Керуючись стст.433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС
УХВАЛИВ:
Касаційні скарги потерпілого Особи 1 і прокурора Москаленка Д.В., який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, задовольнити частково.
Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 7.11.2017 щодо Особи 2 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду є остаточною й оскарженню не підлягає.
_03_03.png)
