Підвищені проценти за користування кредитними коштами понад установлений строк є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №758/3459/14-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
18 жовтня 2017 року м.Київ №758/3459/14-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., РОМАНЮКА Я.М., ЛЯЩЕНКО Н.П.
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до Особи 5 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом Особи 5 до ПАТ «Універсал банк» про визнання договору та додатку до нього частково недійсними за заявою Особи 5 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.05.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У березні 2014 року ПАТ «Універсал банк» звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого у нього станом на 6.03.2014 утворилась заборгованість у розмірі 39071,73 грн., з яких тіло кредиту — 6734,24 грн., заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом — 9666,82 грн.; заборгованість за підвищеними відсотками — 22670,67 грн.
У травні 2014 року Особа 5 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що визначений кредитним договором розмір підвищеної процентної ставки є несправедливим, про що йому стало відомо лише у січні 2014 року, а тому просив визнати недійсним п.2.3 зазначеного вище договору, а також додаток до нього в частині визначення розміру підвищеної процентної ставки.
Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 6.04.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 25.01.2016, позов ПАТ «Універсал банк» задоволено. Стягнуто з Особи 5 на користь ПАТ «Універсал банк» прострочену заборгованість у розмірі 39071,73 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову Особи 5 відмовлено.
Ухвалою ВСС від 11.05.2016 касаційну скаргу Особи 5 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У серпні 2016 року від Особи 5 надійшла заява про перегляд ухвали ВСС від 11.05.2016, у якій він просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову частково, а саме стягнути з нього на користь банку 4722,52 грн., з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах стст.549, 254, 256—258, 261 Цивільного кодексу.
На підтвердження зазначених підстав заявник додає ухвали ВСС від 18.02 і дві ухвали від 29.04.2015 та постанови ВСУ від 6.11.2013 у справі №6-116цс13 і 19.03.2014 у справі №6-20цс14, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Оскільки заявник у прохальній частині заяви просить переглянути судові рішення у справі лише в частині заявленого первісного позову, то справа в частині зустрічного позову не переглядається.
Справу суди розглядали неодноразово.
Під час розгляду справи суди установили, що 26.09.2008 між Відкритим акціонерним товариством «Універсал банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і Особою 5 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 7000,00 грн. з кінцевим терміном повернення до 25.09.2012, а позичальник зобов’язався повернути кредит шляхом списання щомісячних платежів у розмірі 290,14 грн. та сплатити проценти за користування кредитом за ставкою 38,6% річних.
Відповідно до п.2.3 кредитного договору з урахуванням внесених до нього змін за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу) встановлюється підвищена процентна ставка у розмірі 115,8%. Якщо оплата простроченої суми основного боргу позичальника не була здійснена протягом перших трьох календарних днів з дати прострочення сплати суми основного боргу, то на прострочену суму основного боргу позичальника нараховується підвищена процентна ставка, починаючи з першого дня виникнення такого прострочення.
Останнє внесення коштів на погашення заборгованості Особа 5 здійснив 29.04.2011.
Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та про відмову у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що сторони досягли домовленості та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови його виконання, у тому числі і щодо сплати підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення виконання зобов’язання, а тому ці умови повинні виконуватись. Суд також зазначив, що банк не пропустив строк позовної давності, оскільки звернувся з позовом до спливу трирічного строку з дня останньої сплати коштів на погашення заборгованості.
Надані заявником для порівняння ухвали ВСС від 18.02 і 29.04.2015 (№6-2244св15) не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд направив справи на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не установили фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі ВСС від 23.04.2015 (№6-32385св14) суд касаційної інстанції зазначив, що подвійна та підвищена процентні ставки відносяться за своєю правовою природою до неустойки, передбаченої ст.549 ЦК і не вважаються платою за користування кредитними коштами.
У наданих для порівняння постановах ВСУ від 6.11.2014 та 19.03.2013 викладено правовий висновок, відповідно до якого перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.549 та стст.256—259 ЦК щодо застосування судами строків загальної та спеціальної позовної давності.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення §1 гл.71 ЦК, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно із чч.1 і 2 ст.1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК).
Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.
При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит.
Відповідно до ч.3 ст.213 цього кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.
За визначенням ст.549 ЦК неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань.
Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності.
Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією — неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк.
Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику — це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору.
Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня).
Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству.
Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки.
Відповідно до ст.257 ЦК загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов’язанням. Для забезпечувального зобов’язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (п.1 ч.2 ст.258 ЦК). Щодо інших видів забезпечувальних зобов’язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено.
Отже, банк мав право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за підвищеною відсотковою ставкою в межах загального строку позовної давності — трьох років (ст.257 ЦК) з дня виникнення такого права.
Таким чином, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору для визначення позовної давності щодо сплати підвищених процентів за прострочення повернення чергового щомісячного платежу не можуть застосовуватися правила, визначені законом для неустойки.
Отже, виходячи зі змісту та наведених у заяві доводів, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що підвищена процентна ставка за порушення виконання зобов’язання не вважається неустойкою і до таких вимог застосовується загальна позовна давність у три роки.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у стст.57—60, 131—132, 137, 177, 179, 185, 194, 212—215 ЦПК, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом.
Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо перевірки розрахунку ціни позову з урахуванням цих вимог.
Проте відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.3602 ЦПК справи розглядаються ВСУ за правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВСУ не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ВСУ ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 5 про перегляд ухвали ВСС від 11.05.2016 задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду м.Києва від 6.04.2015, ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 25.01.2016 та ухвалу ВСС від 11.05.2016 в частині задоволення первісного позову скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
