Згода дитини на проживання з одним із батьків не є абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати її права й інтереси. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №761/29113/14-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
12 липня 2017 року м.Київ №761/29113/14-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., РОМАНЮКА Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 5 до Особи 6, третя особа — служба у справах дітей Шевченківської районної в м.Києві державної адміністрації, про поділ майна подружжя та визначення місця проживання дитини, за зустрічним позовом Особи 6 до Особи 5, треті особи: служба у справах дітей Шевченківської районної в м.Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Солом’янської районної в м.Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та поділ майна подружжя, за заявою Особи 6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7.12.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2014 року Особа 5 звернувся з указаним позовом, посилаючись на те, що з 18.11.95 до 7.08.2014 він перебував у зареєстрованому шлюбі з Особою 6, у якому Інформація 1 народився син Особа 7.
У період шлюбу вони набули право власності на квартиру за Адресою 1, квартиру за Адресою 2, автомобіль Volvo 2010 року випуску та мотоцикл BMW без бокового причепа 2010 року випуску.
Позивач просив суд здійснити поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, виділивши йому у власність квартиру за Адресою 1 та мотоцикл BMW без бокового причепа; виділити Особі 6 у власність квартиру за Адресою 2 і автомобіль «Volvo»; визначити місце проживання неповнолітнього Особи 7 з ним.
У листопаді 2014 року Особа 6 подала зустрічний позов, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила суд визначити місце проживання Особи 7 з нею; визнати трикімнатну квартиру за Адресою 3 спільною сумісною власністю подружжя; поділити майно, що є їх спільною сумісною власністю, виділивши їй трикімнатну квартиру за Адресою 1 орієнтовною вартістю $140 тис., що еквівалентно 3080 тис. грн.; виділити Особі 5 трикімнатну квартиру за Адресою 3 орієнтовною вартістю $140 тис., що еквівалентно 3080 тис. грн.; мотоцикл BMW без бокового причепа 2010 року випуску орієнтовною вартістю $18200, що еквівалентно 400400 грн.; автомобіль Volvo 2010 року випуску орієнтовною вартістю $26254, що еквівалентно 577588 грн., всього виділити Особі 5 майна на загальну суму 4057988 грн.; стягнути з Особи 5 на користь Особи 6 компенсацію вартості частки виділеного йому в натурі майна в сумі $22227, що еквівалентно $488994 грн.; квартиру за Адресою 2 вважала своєю особистою власністю.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 25.01.2016 позов Особи 5задоволено. Зустрічний позов Особи 6 задоволено частково: визнано спільною сумісною власністю подружжя спірне майно та виділено Особі 5 зі спільної сумісної власності подружжя: трикімнатну квартиру за Адресою 1, мотоцикл без бокового причепа марки ВМW 2010 року випуску, державний №1; виділено Особі 6 зі спільної сумісної власності подружжя: двокімнатну квартиру за Адресою 2, автомобіль марки Volvo, модель S60, 2010 року випуску, державний №2; стягнуто з Особи 5 на користь Особи 6 компенсацію вартості спільного майна в розмірі $11946, що станом на 25.01.2016 дорівнює 296141,34 грн.; визначено місце проживання дитини Особи 7, Інформація 1, з батьком Особою 5.
Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 11.04.2016 рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 25.01.2016 скасовано та ухвалено нове, яким позов Особи 5 та зустрічний позов Особи 6 задоволено частково: визнано спільною сумісною власністю подружжя спірне майно та виділено Особі 6 зі спільної сумісної власності подружжя: трикімнатну квартиру за Адресою 1 та автомобіль марки Volvo, модель S60, 2010 року випуску; виділено Особі 5 із спільної сумісної власності подружжя: двокімнатну квартиру за Адресою 2 та мотоцикл без бокового причепа марки ВМW2010 року випуску. Стягнуто з Особи 6 на користь Особи 5 компенсацію вартості спільного сумісного майна в розмірі $14027. Визначено місце проживання неповнолітнього Особи 7, Інформація 1 з матір’ю Особою 6. У решті позовних вимог Особі 5 та Особі 6 відмовлено.
Ухвалою ВСС від 7.12.2016 касаційну скаргу Особи 5 задоволено, рішення Апеляційного суду м.Києва від 11.04.2016 скасовано, рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 25.01.2016 залишено без змін.
У березні 2017 року Особа 6 звернулася до ВСУ із заявою про перегляд ухвали ВСС від 7.12.2016, в якій просить скасувати зазначену ухвалу та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої п.4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави — невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема ст.161 Сімейного кодексу та принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.59.
На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд рішення суду касаційної інстанції заявниця посилається на постанову ВСУ від 14.12.2016, в якій, на її думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з положеннями п.4 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд рішень у цивільних справах є невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Оскільки заявниця як підставу для перегляду зазначила п.4 ч.1 ст.355 ЦПК та надала постанову ВСУ у справі про визначення місця проживання дітей, в якій містяться висновки лише щодо застосування ст.161 СК та принципу 6 Декларації прав дитини, судові рішення переглядаються в межах застосування судом саме цих норм матеріального права.
Під час розгляду справи суди встановили таке.
У період з 18.11.95 до 7.08.2014 Особа 5 та Особа 6 перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому Інформація 1 народився син Особа 7.
Суд першої інстанції також установив, що Особа 7 на час розгляду справи проживає з батьком у квартирі за Адресою 1, а Особа 6 проживає у квартирі за Адресою 2.
Вирішуючи спір між матір’ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, якій на момент розгляду справи виповнилося 10 років, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з рівності прав та обов’язків матері й батька щодо дитини, положень ч.2 ст.160 та ст.161 СК, за якими місце проживання дитини, що досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини. Урахувавши особисте добровільне бажання сина проживати разом з батьком, суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з батьком.
Натомість у наданій для порівняння постанові ВСУ від 14.12.2016 Суд переглядав справу про визначення місця проживання малолітніх дітей та з огляду на положення ч.1 ст.160, ст.161 СК, принципу 6 Декларації прав дитини погодився з висновком суду першої інстанції про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю та про відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення малолітніх дітей зі своєю матір’ю.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.161 СК та принципу 6 декларації, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.
За змістом ст.31 ЦК, малолітньою особою є дитина віком до 14 років.
Відповідно до ст.160 СК місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
За чч.1, 2 ст.161 цього кодексу, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання тому із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвитку дитини.
При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір’ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією декларацією та Конвенцією про права дитини від 20.11.89.
У принципі 6 декларації проголошено, що дитина для повного й гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою й відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові й моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.
Відповідно до чч.1 та 2 ст.171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Таким чином, з досягненням 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, а й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу — матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
Аналогічні положення закріплені в ст.12 конвенції, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Відповідно до ст.6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25.01.96 під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати думки і приділяє їм належну увагу.
Із цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Разом з тим згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати права й інтереси дитини, передбачені конвенцією та декларацією.
А тому, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини на проживання з одним з батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує така згода положень конвенції, та навести мотиви, з яких він дійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їй перевагу перед іншими доказами.
Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції на підставі бажання дитини проживати з батьком, суд касаційної інстанції в цій справі не зазначив, чи не суперечить таке бажання її правам та інтересам, визначеним конвенцією та декларацією, не мотивував це у своєму рішенні, а тому дійшов передчасного висновку про залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Таким чином, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись п.4 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 6 про перегляд ухвали ВСС від 7.12.2016 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 7.12.2016 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
