Право користування житловим приміщенням може виникати та існувати лише в членів сім’ї власника будинку. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №734/387/15-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
15 травня 2017 року м.Київ №734/387/15-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — ОХРІМЧУК Л.І.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., РОМАНЮКА Я.М., СІМОНЕНКО В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, третя особа — Козелецький районний сектор Управління державної міграційної служби в Чернігівській області, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації та зустрічним позовомОсоби 7 до Особи 6 про вселення, за заявою Особи 6 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2015 та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15.07.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2015 року Особа 6 звернулася до суду з позовом до Особи 7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації.
Позивачка зазначала, що вона є власником житлового будинку за Адресою 1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 24.12.2012, зареєстрованим КП «Ніжинське МБТІ» 24.12.2012, однак у цьому будинку не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в будинку за Адресою 2.
У будинку за Адресою 1 зі згоди позивачки поселились її син з дружиною Особою 7, шлюб між якими розірвано на підставі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 2.07.2014. Після розірвання шлюбу Особа 7 з реєстрації не знялася, проте проживає в іншому місці.
Посилаючись на те, що добровільно знятись із реєстрації в спірному житловому будинку відповідачка відмовляється, без поважних причин не проживає в цьому будинку понад 6 місяців, позивачка просила визнати відповідачку такою, що втратила право користування житловим приміщенням з підстав, передбачених стст.71, 72 Житлового кодексу Української РСР.
До початку розгляду справи позивачка змінила предмет позову, посилаючись на те, що відповідачка відмовляється добровільно виселитись із належного їй житлового будинку та знятись із реєстрації, чим порушує її право як власника будинку володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, просила усунути перешкоди в користуванні зазначеним житловим будинком з підстав, передбачених стст.317, 319, 391 Цивільного кодексу, шляхом виселення з нього відповідачки та зняття її з реєстрації в Козелецькому районному секторі Управління державної міграційної служби в Чернігівській області.
У березні 2015 року Особа 7 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 6 про вселення, мотивуючи свої вимоги тим, що після розірвання шлюбу колишній чоловік, Особа 8, виселив її з донькою з будинку, їхніх особистих речей не повернув.
Козелецький районний суд Чернігівської області рішенням від 11.06.2015 позовні вимоги Особи 6 задовольнив частково: виселив Особу 7 із житлового будинку заАдресою 1. У задоволенні решти позовних вимог Особи 6 відмовив. У задоволенні зустрічного позову Особи 7 суд також відмовив.
Апеляційний суд Чернігівської області 15.07.2015 рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Особи 6відмовив. Зустрічний позов Особи 7 суд задовольнив: вселив Особу 7 у житловий будинок за вказаною адресою.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВСС ухвалою від 23.12.2015 рішення апеляційного суду залишила без змін.
У заяві про перегляд ВСУ ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 23.12.2015 та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15.07.2015Особа 6 просить скасувати зазначені рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пп.1, 4 ч.1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, ч.1 ст.405 ЦК, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
На обґрунтування заяви Особа 6 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 27.01, 22.02, 6.04 (дві ухвали), 1 і 6.06, 27.09 і 19.10.2016 та постанови ВСУ від 5.11.2014.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 6 доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із ч.1 ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що Особа 6 є власником житлового будинку за Адресою 1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24.12.2012, виданого Виконавчим комітетом Крехаївської сільської ради Козелецького району Чернігівської області та зареєстрованого в КП «Ніжинське МБТІ» 24.12.2012.
Особа 6 із 16.03.89 зареєстрована та постійно проживає в будинку за Адресою 2.
Її син Особа 8 перебував у шлюбі з Особою 7, у зв’язку із чим остання була вселена до житлового будинку за Адресою 1, який належить Особі 6, котра як власник надала право Особі 7 користуватися цим будинком.
Згідно з довідкою про склад сім’ї від 27.09.2013 до членів сім’ї Особи 7 належалиОсоба 8 — колишній чоловік та Особа 9 — дочка.
Згідно із заявою Особи 6 до сільської ради від 14.07.2014 Особа 7 після розірвання шлюбу з Особою 8 виселилась зі спірного житлового будинку 6.07.2014 разом з дитиною і на час розгляду справи судом за вказаною адресою не проживала.
Відповідно до акта від 30.01.2015, складеного депутатом Крехаївської сільської ради та членом виконкому Крехаївської сільської ради в присутності власника житлового будинку Особи 6, було оглянуто зазначений житловий будинок та встановлено, щоОсоба 7 у ньому не проживає, особистих її речей немає.
Згідно з довідкою виконкому Крехаївської сільської ради Особа 7 зареєстрована заАдресою 1, але фактично проживає за Адресою 3 починаючи із 6.07.2014.
Особа 7 відмовляється добровільно знятися з реєстрації в спірному житловому будинку.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог Особи 6 та відмову в задоволенні зустрічного позову Особи 7, суд першої інстанції виходив з того, що в силу положень ч.2 ст.64, ч.4 ст.156 ЖК УРСР відповідачка не була членом сім’ї власника спірного житлового будинку, оскільки ніколи не проживала разом з нею в спірному житлі, не вела з нею спільного господарства. Отже, відповідно до положень ст.391 ЦК позивачка як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном, оскільки відповідачка добровільно відмовилася від користування чужою власністю.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 6 та задоволення зустрічного позову Особи 7, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що за наявності факту проживання відповідачки із сином власниці спірного житлового будинку та спільного користування цим житлом Особа 7 відповідно до положень ст.156 ЖК УРСР, ч.1 ст.405 ЦК має право на користування зазначеним будинком, у чому колишній чоловік чинить їй перешкоди.
Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 6.04.2016 (№6-26949ск15) суд касаційної інстанції зазначив про те, що з урахуванням норм ст.156 ЖК УРСР, ст.405 ЦК, позивачка, яка забезпечена житлом в іншій квартирі, співвласником котрої вона стала в порядку приватизації, не має права користування спірною квартирою, власником якої є її колишній чоловік.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.64, 156 ЖК УРСР, ч.1 ст.405 ЦК, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.
Відповідно до ст.41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
За ст.317 ЦК, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За положеннями ст.391 ЦК, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка є власником спірного житлового будинку, в якому не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в іншому будинку; її син перебував у шлюбі з відповідачкою, у зв’язку із чим остання була вселена до належного позивачці спірного житлового будинку, котра як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним.
Відповідачка спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов’язана; після розірвання шлюбу із сином позивачки вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, в якому проживає.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень ч.2 ст.406 ЦК.
Такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції.
З огляду на сутність установлених правовідносин висновок суду першої інстанції про те, що на ці правовідносини не поширюються норми стст.64, 156 ЖК УРСР, ст.405 ЦК, є обґрунтованим.
Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається ВСУ, помилково застосували до спірних правовідносин норми стст.64, 156 ЖК УРСР, ст.405 ЦК, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.3604 ЦПК є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, ч.1 ст.405 ЦК заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС:
— від 27.01.2016, в якій суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду, зазначивши, що норми ст.405 ЦК слід застосовувати саме до членів сім’ї, за якими зберігається право користування житловим приміщенням, яке не належить їм на праві власності, за умови відсутності такого користувача в ньому не більше року, а не до колишніх власників житлового приміщення;
— від 22.02.2016, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції в незміненій частині та суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком зі зняттям їх з реєстрації та усунення перешкод позивачу в здійсненні права користування й розпорядження цим будинком шляхом виселення позивачів зі спірного будинку, оскільки право членів сім’ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, на користування цим жилим приміщенням може існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є, однак відповідачі не були членами сім’ї позивача;
— від 6.04.2016 (№6-37459ск15) та 1.06.2016, в яких суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справ на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи;
— від 19.10.2016, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для виселення відповідачів зі спірного житлового будинку, оскільки відповідачі в установленому законом порядку зареєструвались у цьому будинку, вони є колишніми членами сім’ї позивача, отже, у законний спосіб набули право користування житловим приміщенням у спірному будинку;
— від 6.06.2016, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з припиненням права власності колишнього власника на спірне приміщення втрачається й право користування ним у членів його сім’ї, тому відповідачка, яка вселилася до спірної квартири та проживає в ній як член сім’ї колишнього власника квартири, з яким вона перебувала в шлюбі та який розірвано, не має права користування спірною квартирою;
— від 27.09.2016, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що особа, будучи членом сім’ї попереднього власника спірної квартири, із переходом права власності до нового власника втратила право користування нею, оскільки воно є похідним від прав власника, членом сім’ї якого вона була, а її реєстрація у квартирі обмежує право власності нового власника, зокрема користування й розпорядження своїм майном.
Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
На обґрунтування передбаченої п.4 ч.1 ст.355 ЦПК підстави невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, яка переглядається, викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах стст.64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, ч.1 ст.405 ЦК заявниця надала постанову від 5.11.2014, в якій ВСУ зробив правовий висновок про те, що аналіз норм стст.383, 391, 405 ЦК та ст.156 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї.
Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному в зазначеній постанові ВСУ висновку.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, п.2 ч.2 ст.3604 ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 6 задовольнити.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 23.12.2015 та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15.07.2015 скасувати, залишити в силі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11.06.2015.
Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
