Сплив позовної давності сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №643/4395/16-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
15 травня 2017 року м.Київ №643/4395/16-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — РОМАНЮКА Я.М.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., ОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», треті особи: Московський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу С.Ковальчук, про припинення іпотеки та скасування обтяжень, за заявою ПАТ «Дельта Банк» про перегляд судових рішень,
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2016 року Особа 6 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Дельта Банк», треті особи: Московський ВДВС Харківського МУЮ, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу С.Ковальчук, про припинення іпотеки та скасування обтяжень, посилаючись на те, що 7.04.2007 між ним та АКІБ «Укрсиббанк» з метою забезпечення кредитного договору, укладеного 4.04.2007 між Особою 8 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна Особі 6 на праві власності квартира за Адресою 1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом С.Ковальчуком накладено заборону.
У грудні 2011 року ПАТ «Дельта Банк» отримало право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги, укладеного між ним та ПАТ «Укрсиббанк».
У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Московського районного суду м.Харкова з позовом до Особи 6 та Особи 8 про стягнення заборгованості за кредитним договором та просило в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження.
Рішенням Московського районного суду м.Харкова від 17.11.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 10.03.2016, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності.
Ураховуючи зазначене, позивач вважав, що оскільки на момент звернення до суду з позовом існували судові рішення, які набрали законної сили та відповідно до яких вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не задоволені у зв’язку з пропущенням відповідачем строків позовної давності для стягнення основної заборгованості, то на його думку, іпотечне зобов’язання повинне бути припиненим.
Заочним рішенням Московського районного суду м.Харкова від 12.05.2016 позов задоволено.
Визнано припиненим нотаріально посвідчений договір іпотеки від 4.04.2007, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та Особою 6. Знято заборону на нерухоме майно Особи 6, а саме — квартиру за Адресою 1, та вилучено запис про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 6.12.2016 заочне рішення Московського районного суду м.Харкова від 12.05.2016 в частині скасування арешту нерухомого майна, обтяження, накладених на спірну квартиру постановами державного виконавця Московського ВДВС Харківського МУЮ від 10.11.2014 та 20.10.2014 та вилучення запису про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено.
В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.01.2017 ПАТ «Дельта Банк» відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У поданій до ВСУ заяві ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове — про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: стст.3, 17, закону «Про іпотеку» у взаємозв’язку з стст.266, 267, 509, 598, 599 Цивільного кодексу.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» О.Рускіної на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
На підставі ст.3604 Цивільного процесуального кодексу ВСУ скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Суд установив, що 7.04.2007 між Особою 6 та АКІБ «Укрсиббанк» на забезпечення кредитного договору, укладеного 4.04.2007 між Особою 8 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна позивачу на праві власності квартира за Адресою 1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом С.Ковальчуком накладено заборону.
8.12.2011 між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ «Укрсиббанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі й договором іпотеки, укладеним з позивачем.
У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Московського районного суду м.Харкова з позовом до Особи 6 та Особи 8 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження.
Рішенням Московського районного суду м.Харкова від 17.11.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 10.03.2016, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності щодо основного зобов’язання та на підставі ст.266 ЦК відповідно до додаткової вимоги (зокрема, накладення стягнення на заставне майно).
У справі, рішення в якій переглядаються, ухвалюючи рішення про задоволення позову в його нескасованій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зі спливом позовної давності до основної та додаткової вимог банку про стягнення боргу за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки в розумінні ст.509 ЦК припиняється й основне зобов’язання за договором про надання споживчого кредиту; з огляду на це з припиненням основного зобов’язання відповідно до ст.17 закону «Про іпотеку» іпотека також припиняється.
Апеляційний суд погодився з таким висновком і в рішенні також зазначив, що первісний кредитор та його правонаступник після ухвалених судових рішень про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу в повному обсязі та звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку зі спливом строку позовної давності втратили право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, а тому за відсутності обґрунтованої вимоги кредитора на момент вирішення спору про припинення іпотеки слід вважати іпотеку припиненою, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові ВСУ від 6.07.2016 (справа №6-118цс16).
Проте в наданих для порівняння ухвалах ВСС від 27.01, 24.02, 20.04.2016 суд касаційної інстанції виходив з того, що пропуск відповідачем строку позовної давності на звернення до суду з позовом по захист свого порушеного права не свідчить про припинення іпотеки, якщо основне зобов’язання за кредитним договором не виконано. Зазначене може бути підставою для відмови в задоволенні позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до приписів ст.266 ЦК.
Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст.17 закону «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі стст.266, 267, 509, 598, 599 ЦК, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ проаналізувала наукові висновки членів науково-консультативної ради при ВСУ Особи 10, Особи 11, Особи 12, Особи 13, Особи 14, Особи 15, Особи 16, Особи 17, Особи 18, Особи 19, Особи 20, отримані в порядку ст.3601 ЦПК, та виходить з такого.
Згідно з ч.1 ст.509, ст.526 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За загальним правилом, зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Припинення зобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, установлених договором або законом (чч.1 та 2 ст.598 ЦК).
Правила припинення зобов’язання сформульовані в гл.50 «Припинення зобов’язання» розд.І кн.5 «Зобов’язальне право» ЦК. Норми цієї глави передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК), переданням відступного (ст.600), зарахуванням (ст.601), за домовленістю сторін (ст.604), прощенням боргу (ст.605), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст.606), неможливістю виконання (ст.607), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (стст.608 та 609 ЦК).
Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми гл.50 «Припинення зобов’язання» ЦК не передбачають.
При цьому відповідно до ст.256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами ст.266 ЦК, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються ст.267 ЦК.
Згідно з приписами ст.267 ЦК особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона в момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо впродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то, за загальним правилом, ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи.
У зобов’язальних відносинах (ст.509 ЦК) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку щодо передання майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом позовної давності одержує вигоду — захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку.
Однак, за змістом ст.267 ЦК, сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (ч.3 ст.267 ЦК). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (ч.5 ст.267 ЦК). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (ч.1 ст.267 ЦК), установлюючи для особи, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.
Отже, ЦК сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (ч.2 ст.598 ЦК), якщо такого його права не встановлено договором або законом окремо.
Таким чином, за загальним правилом ЦК, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється.
Відповідно до приписів ст.575 ЦК та ст.1 закону «Про іпотеку» іпотека — це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (ч.1 ст.3 закону «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч.5 ст.3 закону «Про іпотеку»).
Підстави припинення іпотеки окремо визначені в ст.17 згаданого закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим законом.
Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання (абз.2 ч.1 ст.17 закону «Про іпотеку»). Натомість законом «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням.
Проаналізувавши положення ст.17 закону «Про іпотеку» у взаємозв’язку з стст.256, 266, 267, 509, 598 ЦК, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла такого висновку.
Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абз.2 ч.1 ст.17 закону «Про іпотеку».
У справі, рішення в якій переглядаються, суди неправильно застосували вищевказані норми матеріального права та помилково вважали, що іпотека підлягає припиненню згідно з абз.2 ч.1 ст.17 закону «Про іпотеку», оскільки основне зобов’язання Особи 8, Особи 6, Особи 21 за договором про надання споживчого кредиту від 4.04.2007 припинилося самим лише фактом відмови судом у позові ПАТ «Дельта Банк» про стягнення заборгованості за цим кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок пропущення строку позовної давності.
Окрім того, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково послалися на правову позицію, висловлену в постанові ВСУ від 6.07.2016 у справі №6-118цс16, з огляду на таке.
Під час прийняття зазначеної постанови ВСУ керувався тим, що законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки, оскільки іпотека за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконання основного зобов’язання. У справі, рішення в якій переглядаються, не встановлено факту виконання основного зобов’язання, що згідно з положеннями закону «Про іпотеку» є однією з підстав припинення іпотеки.
З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову Особи 6 не можна визнати законними й обґрунтованими.
Крім того, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права суд не перевірив змісту договорів споживчого кредиту та іпотеки, не встановив і не зазначив у рішенні, чи передбачає кредитний договір винятки із загального правила припинення основного зобов’язання стосовно визнання спливу позовної давності підставою для припинення основного зобов’язання і, відповідно, іпотеки. У зв’язку із цим суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми закону і вирішення спору в частині позовних вимог про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою та вилучення запису про обтяження нерухомого майна з реєстру.
До повноважень ВСУ не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палата у цивільних справах ВСУ процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог Особи 6 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, чч.1, 2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ПАТ «Дельта Банк» задовольнити частково.
Заочне рішення Московського районного суду м.Харкова від 12.05.2016, рішення Апеляційного суду Харківської області від 6.12.2016 та ухвалу ВСС від 13.01.2017 в частині задоволення позову Особи 6 до ПАТ «Дельта Банк» про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна та вилучення з реєстру запису про обтяження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті позовних вимог судові рішення залишити без змін.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
