Навчальні заклади мають право самостійно встановлювати розмір плати за проживання в гуртожитку на підставі та в порядку, визначених ними самими. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №752/301/15-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
15 травня 2017 року м.Київ №752/301/15-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., ОХРІМЧУК Л.І.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Київського національного університету ім. Т.Шевченка до Особи 6, Особи 7, Особи 6, Особи 8, третя особа — Міністерство оборони, про виселення та стягнення заборгованості, за заявою Київського національного університету ім. Т.Шевченка про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2.03.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2015 року Київський національний університет ім. Т.Шевченка звернувся до суду з відповідним позовом, посилаючись на те, що починаючи з 1995 року між КНУ та Міноборони були укладені договори про підготовку спеціалістів від 11.09.95 та 22.12.97. З метою забезпечення освітньої діяльності та в межах цієї співпраці до гуртожитку №11 університету тимчасово було поселено військовослужбовців із сім’ями. При поселенні військовослужбовці були ознайомлені з правилами проживання в гуртожитку, терміном проживання та порядком оплати за проживання, умови яких вони виконували, вносячи плату та дотримуючись правил проживання в гуртожитку. У 2011 році співпраця між університетом та Міноборони закінчилась, а разом з нею і термін проживання військовослужбовців у гуртожитку університету, проте відповідачі займаних ними приміщень до цього часу не звільнили. Крім того, починаючи з моменту заселення відповідачів до гуртожитку №11, що належить КНУ, відповідачі користуються послугою щодо проживання та здійснювали оплату цієї послуги спочатку в повному обсязі, а згодом частково, що призвело до утворення заборгованості, яка на грудень 2014 року становила 76702,92 грн.
Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 21.07.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 21.10.2015, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою ВСС від 2.03.2016 касаційну скаргу КНУ відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.
2.06.2016 КНУ звернувся до ВСУ із заявою про перегляд ухвали ВСС від 2.03.2016 з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме — стст.901, 903 Цивільного кодексу.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення КНУ посилається на ухвали ВСС від 24.09.2015 і 14.04.2016 та постанови ВСУ від 25.02 і 1.07.2015, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з положеннями пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Суди попередніх інстанцій установили, що на підставі договору від 11.09.95, додаткової угоди до нього від 21.02.97, договору від 22.12.97 і додаткової угоди від 19.08.2009 №303/44/09 до нього, укладених між КНУ та Міноборони, Особою 6 та членами його сім’ї, а саме — Особою 7, Особою 6 та Особою 8, у 2002 році було надано у користування кімнати 206 і 207 у гуртожитку №11, що розташований за Адресою 1, який належить позивачу.
Відповідно до п.3.1 розд.3 додаткової угоди від 19.08.2009 №303/44/09 до договору №135 про підготовку спеціалістів від 22.12.97 розмір та порядок місячної плати за користування житловим приміщенням, місцями загального користування та надані житлово-комунальні послуги встановлюються наказами ректора університету.
Наказом ректора від 21.03.2006 №184-32 з 1.04.2006 встановлено плату за проживання в гуртожитках університету, у тому числі й для курсантів та слухачів військового інституту, які проживають у гуртожитку №11, у розмірі 110 грн. на місяць за одне ліжко-місце, зайняте мешканцями, які не є співробітниками університету, та членами їхніх сімей, а також 110 грн. на місяць за зайняті додаткові ліжко-місця.
Починаючи із січня 2010 року позивач неодноразово збільшував оплату за проживання в університеті для відповідачів, зокрема з 1.01.2010 вартість одного ліжко-місця за місяць становила 282 грн., а з 1.06.2011 — 402 грн., що підтверджується наказами ректора КНУ від 30.12.2009 №171-32 та від 11.05.2011 №365-32.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з відсутності підстав для стягнення заборгованості за спожиті відповідачами комунальні послуги у зв’язку з неправомірним установленням розміру оплати за наказом ректора університету та відсутністю вини відповідачів.
Разом з тим в ухвалах ВСС від 24.09.2015 і 14.04.2016 та в постанові ВСУ від 25.02.2015, наданих заявником для порівняння та ухвалених в аналогічних спорах, суди погодилися з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач надавав, а відповідачі споживали послуги щодо користування електричною енергією та проживання в гуртожитку, однак безпідставно не виконували свого обов’язку щодо сплати їх вартості в повному обсязі при правомірному встановленні тарифів за наказом ректора вищого начального закладу.
Отже, у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння, суди дійшли протилежних висновків щодо права ректора вищого навчального закладу на встановлення тарифів для оплати комунальних послуг у гуртожитку та наявності вини відповідачів за несплату цих послуг.
Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом стст.901, 903 ЦК, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Постанова ВСУ від 1.07.2015 не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій постанові не міститься правової позиції щодо застосування зазначених у заяві норм матеріального права, а вказується на недоведеність університетом обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог щодо виселення відповідачів.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм стст.901 та 903 ЦК, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
Правовідносини, які виникають між мешканцем гуртожитку і його власником (володільцем), є договірними і відносяться до правовідносин з договору найму жилого приміщення у поєднанні з договором про надання послуг щодо обслуговування приміщення та його утримання (комунальних послуг).
Згідно із ч.1 ст.509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Статтею 901 ЦК передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.903 ЦК).
На час звернення з відповідним позовом (січень 2015 року) та на момент виникнення спірних правовідносин права мешканців гуртожитків як споживачів житлово-комунальних послуг регулювалися законами «Про житлово-комунальні послуги», «Про теплопостачання», «Про електроенергетику», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 21.07.2005 №630, Правилами користування електричною енергією для населення, затвердженими постановою КМ від 26.07.99 №1357, Правилами надання послуг з вивезення побутових відходів, затвердженими постановою КМ від 10.12.2008 №1070, та іншими законами та нормативними актами з питань надання окремих видів таких послуг, Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 3.06.86 №208.
За положеннями п.18 примірного положення, громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов’язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до п.38 цього положення.
Відповідно до п.38 примірного положення витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується.
Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги за ставками квартирної плати (тарифами), установленими для будинків державного та громадського житлового фонду.
Проживання в гуртожитках є одним із видів платних послуг, що надаються державними навчальними закладами на підставі п.4 розд.8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, затвердженого постановою КМ від 20.01.97 №38, яка діяла на час виникнення правовідносин та втратила чинність на підставі постанови КМ «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності» від 27.08.2010 №796.
За положеннями зазначених постанов, навчальні заклади у сфері житлово-комунальних послуг мають право надавати громадянам, які користуються цими послугами, комунальні послуги, послуги щодо експлуатації та господарського обслуговування будинків і приміщень (пп.4 п.7 постанови КМ №796; пп.4 п.8 постанови КМ №38).
Як визначено в постанові КМ «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» від 25.12.96 №1548, Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров’я, інші міністерства і центральні органи виконавчої влади, до сфери яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Міністерством фінансів установлюють граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках. Відповідальність за надання цих послуг, їх якість, а також обґрунтованість розмірів плати за них покладається на керівників цих закладів.
Конкретний розмір плати за проживання в гуртожитку встановлюється керівництвом вищого навчального закладу.
Для визначення вартості проживання в гуртожитку складають калькуляцію, де витрати на утримання гуртожитку і прилеглої території обчислюють з урахуванням вимог Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою КМ від 12.07.2005 №560.
Умовами додаткової угоди до договору про підготовку спеціалістів від 22.12.97, яка укладена 19.08.2009 між КНУ й Міноборони, передбачено, що розмір плати за проживання в гуртожитку згідно з калькуляцією визначається на підставі наказу ректора.
Якщо строк дії договору закінчився, а особа, заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов’язок сплачувати за такі послуги в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився.
Отже, системний аналіз усіх зазначених нормативно-правових актів дає підстави для висновку про наявність у кожного навчального закладу права на встановлення розміру плати за проживання в гуртожитку самостійно на підставі та в порядку, визначених самим навчальним закладом відповідно до законодавства.
При цьому вартість проживання в гуртожитку складається з вартості його утримання та вартості обов’язкових побутових послуг і залежить від того, чим користується особа (окремим ліжком або окремим приміщенням), оскільки відповідно до п.38 примірного положення у випадку зайняття окремої кімнати особа сплачує за комунальні послуги за ставками (тарифами) квартирної плати, установленими для будинків державного та громадського житлового фонду.
Суди встановили, що після закінчення строку дії договорів відповідачі продовжували проживати в окремих кімнатах гуртожитку та користуватися житлово-комунальними послугами, а тому зобов’язання щодо сплати за спожиті послуги відповідно до положень гл.50 ЦК вони повинні виконати в повному обсязі з дотриманням положень законодавства, яке регулює зазначені правовідносини з урахуванням дії в часі.
Суд касаційної інстанції, узявши до уваги помилковий висновок судів попередніх інстанцій лише про те, що відповідачі не були належним чином повідомлені про підвищення тарифів, не перевірив правильності встановлення судами фактичних обставин справи щодо дотримання університетом порядку зміни розміру оплати, визначеного умовами договорів, надання впродовж усього часу належним чином послуг, визначених у договорі; не обґрунтував, яким чином неналежне повідомлення відповідачів щодо підвищення тарифів впливає на їх право не виконувати договірних зобов’язань щодо здійснення оплати за отримані послуги; та не встановив, за яким тарифом відповідачі повинні оплачувати комунальні послуга.
Таким чином, у справі, яка переглядається, рішення судів попередніх інстанцій є незаконними.
Відповідно до ст.3602 ЦПК ВСУ розглядає справи за правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Допущені судами порушення не дозволяють ВСУ прийняти рішення по суті спору.
З огляду на вищевикладене ухвала ВСС від 2.03.2016, ухвала Апеляційного суду м.Києва від 21.10.2015 та рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 21.07.2015 підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вимог про стягнення з відповідачів заборгованості.
Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Київського національного університету ім. Т.Шевченка задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 2.03.2016, ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 21.10.2015 та рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 21.07.2015 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вимог про стягнення заборгованості.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
