Право користування ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, розміщеного на ній, якщо іншого не встановлено домовленістю між ними. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №705/6917/14-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
15 травня 2017 року м.Київ №705/6917/14-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., ОХРІМЧУК Л.І., РОМАНЮКА Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, третя особа — Уманська міська рада Черкаської області, про встановлення порядку користування земельною ділянкою, за заявою Особи 6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4.01.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У листопаді 2014 року Особа 6 звернувся до суду з позовом до Особи 7, третя особа — Уманська міська рада Черкаської області, про встановлення порядку користування земельною ділянкою, посилаючись на те, що на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для зведення індивідуального житлового будинку на праві особистої власності від 29.09.70, укладеного з Виконавчим комітетом Уманської міської ради депутатів трудящих, позивач є власником 1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель i споруд за Адресою 1. Власником іншої частини вказаного будинку є Особа 7, який придбав його в попереднього власника. Вказаний житловий будинок розміщений на земельній ділянці площею 0,0929 га, що перебуває у власності територіальної громади. З метою отримання у власність частини земельної ділянки, яка відповідає належній позивачу частині будинку, він звертався до міської ради та замовив документацію щодо землеустрою, проте відповідач відмовився погоджувати схему розподілу, надану землевпорядним підприємством. Оскільки сторони не можуть у добровільному порядку досягти згоди щодо порядку користування земельною ділянкою, позивач просив суд з урахуванням уточнених позовних вимог поділити спірну ділянку площею 0,0929 га, розташовану за Адресою 1, за варіантом №3 висновку експерта й виділити йому 0,04 га, відповідачеві — 0,04 га, а земельну ділянку площею 0,0129 га залишити в їх спільному користуванні, оскільки такий варіант користування був ним погоджений з попереднім власником будинку.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 16.10.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 3.12.2015, позов задоволено частково. Установлено порядок користування земельною ділянкою за варіантом №2 поділу земельної ділянки згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи, за яким Особі 6 виділено в користування земельну ділянку площею 0,0413 га, Особі 7 — 0,413 га, а земельну ділянку площею 0,0103 га залишено в їхньому спільному користуванні.
Ухвалою ВСС від 4.01.2016 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Особі 6 відмовлено.
4.04.2016 Особа 6 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали ВСС від 4.01.2016 з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав — неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст.88 та чч.2, 4 ст.120 Земельного кодексу — та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішенняОсоба 6 посилається на ухвали ВСС від 14.09, 5.10 та 26.10.2011, 25.04, 16.05.2012, 30.01.2013, 26.11.2014, 16.09, 9.12.2015, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права, та на постанову ВСУ від 11.02.2015.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень в цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах; невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Під час розгляду справи суди встановили, що на підставі договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для зведення індивідуального житлового будинку на праві особистої власності від 29.09.70, укладеного з виконкомом Уманської міської ради депутатів трудящих, та акта приймання індивідуального домоволодіння від 18.11.77 позивач є власником 1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд заАдресою 1 та має право користування земельною ділянкою для будівництва й обслуговування вказаного житлового будинку площею 800 м2. Власником іншої 1/2 частини цього будинку й користувачем ділянки, на якій він розташований, є відповідач, який придбав частину будинку в попереднього власника за договором купівлі-продажу від 28.09.2000.
Рішенням виконавчого комітету Уманської міської ради «Про розгляд звернень підприємств, установ та громадян міста з питань землекористування» від 9.09.99 №427 була встановлена норма землекористування за будинковолодінням за Адресою 1 площею 929 м2. Вказана ділянка є комунальною власністю територіальної громади й перебуває в безстроковому користуванні сторін.
З метою отримання у власність частини спірної земельної ділянки, яка відповідає належній позивачу частині будинку, останній у порядку ст.118 ЗК звернувся до Уманської міськради з відповідною заявою. Рішенням міськради від 11.07.2014 №2.18-55/6 йому було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення ділянки у власність для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0465 га за Адресою 1 за рахунок земель комунальної власності Уманської міськради (присадибна ділянка) відповідно до частки в майні в межах норм безоплатної приватизації земельних ділянок.
Управління містобудування та архітектури Уманської міськради листом від 2.10.2012 №850 повідомило позивача, що з огляду на складні інженерно-геологічні та рельєфні умови облаштування під’їзду до будинку за Адресою 1 з боку вул.Володарського неможливе.
У висновку №8/15/буд. судової будівельно-технічної експертизи від 17.04.2015, яка була проведена в цій справі за ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30.01.2015, експерт запропонував 4 варіанти поділу ділянки з урахуванням часток сторін у житловому будинку.
Порядок користування ділянкою за варіантами №№1 та 4 обидві сторони заперечили, і суд погодився з такою їх позицією.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову та встановлюючи порядок користування ділянкою за варіантом №2, суд першої інстанції виходив з того, що вказаний варіант порядку користування забезпечить безперешкодний доступ обох землекористувачів до належних їм частин житлового будинку, до господарських будівель і споруд, дасть можливість безперешкодного користування необхідною за розмірами частиною ділянки перед гаражем і сараєм Особи 7 без використання при цьому частини ділянки, яка буде в спільному користуванні сторін. Суд також зазначив, що такий варіант передбачає можливість позивачу й відповідачу вільно використовувати частини ділянки з тильної сторони будинку, навпроти належної кожному з них його частини, у тому числі для нормального обслуговування, ремонту, не створюючи при цьому явних незручностей для іншої сторони. Крім того, цим варіантом визначено більшу площу частин земельної ділянки, які будуть у користуванні кожної зі сторін, на відміну від варіанта №3.
Відхиляючи варіант №3, на застосуванні якого при встановленні порядку користування ділянкою наполягає позивач, суд урахував, що існування залишків будівлі й оглядової ями, вказаних у технічному паспорті на житловий будинок Особи 6, не може слугувати підставою для обмеження чи створення перешкод для Особи 7 в користуванні наявними в його власності гаражем і сараєм шляхом залишення частини ділянки перед цими будівлями в спільному користуванні сторін.
Ухвалами Апеляційного суду Черкаської області від 3.12.2015 та ВСС від 4.01.2016 зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Надана заявником ухвала ВСС від 25.04.2012 не може бути підтвердженням неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, тому що у справі, за результатом розгляду якої її постановлено, предметом спору був поділ земельної ділянки в натурі, при розгляді якого пріоритетним визначено право власника ділянки, а не встановлений між сторонами порядок користування нею.
Крім того, у наданих для порівняння рішеннях касаційних судів, на які як на приклади неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права посилається заявник, зазначено:
— в ухвалах ВСС від 9.12.2015, 30.01.2013, 26.11.2014 та в ухвалі ВСУ від 26.10.2011 суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до вимог ст.120 ЗК, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває в користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були в попереднього землекористувача. Оскільки порядок користування спільною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до ст.88 ЗК бере до уваги цю угоду під час вирішення спорів як між ними самими, так і за участю осіб, які пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов’язковою навіть за відсутності документального оформлення такої угоди;
— у постанові ВСУ від 11.01.2015 викладено правову позицію, згідно з якою за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки слід застосовувати положення ч.4 ст.120 ЗК, за правилами якої особа, котра набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості;
— в ухвалі ВСС від 16.09.2015 касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що у зв’язку з придбанням особою 1/2 частини будинку до неї перейшло право користування лише тією частиною земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, та частиною, яка необхідна для її обслуговування;
— в ухвалах ВСС від 5.10.2011 та 14.09.2011 суд касаційної інстанції при розгляді справ щодо визнання порядку користування неприватизованою земельною ділянкою дійшов висновку про відсутність підстав для застосування в аналогічних правовідносинах положень ст.88 та ч.4 ст.120 ЗК.
Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст.88 та чч.2, 4 ст.120 ЗК.
Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.
Відповідно до чч.1, 2 ст.78 ЗК право власності на землю — це право володіти, користуватися й розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
У позивача та в попереднього власника право користування ділянкою виникло на підставі договору про надання в безстрокове користування ділянки для зведення індивідуального житлового будинку на праві особистої власності від 29.09.70, тобто на підставі положень Земельного кодексу Української РСР 1970 року. У відповідача право власності виникло на підставі договору купівлі-продажу частини будинку від 28.09.2000.
Згідно з положеннями ст.30 ЗК від 18.12.90 (в редакції, що діяла на момент укладення договору купівлі-продажу частини будинку) при переході права власності на частину будинку земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об’єктів.
Частиною 1 ст.356 Цивільного кодексу передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до стст.364, 367 ЦК кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності, в натурі або його поділ з дотриманням вимог ст.183 цього кодексу.
Аналогічне положення закріплено в ч.3 ст.88 ЗК.
Частиною 1 цієї статті передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває в спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди — у судовому порядку.
Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває в спільній частковій власності, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні ст.88 ЗК при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі.
За правилом ч.2 ст.120 ЗК, якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває в користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були в попереднього землекористувача. Аналогічну норму містила й ст.30 ЗК 1990 року.
При відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об’єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід ураховувати таке.
Частина 4 ст.120 ЗК (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження будівлі та споруди.
Аналіз змісту норм ст.120 ЗК дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цими нормами, визначення правового режиму земельної ділянки перебуває в прямій залежності від права власності на будівлю та споруду й передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч.4 ст.120 ЗК, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
При цьому при застосуванні положень ст.120 ЗК в поєднанні з нормою ст.125 цього кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на цій ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.
Разом з тим відповідно до ч.1 ст.318 ЦК кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватися до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
Отже, право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, розміщеного на цій земельній ділянці, якщо іншого не встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (ч.5 ст.319 ЦК).
Тому при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого в установленому законом порядку. Якщо суд з’ясує, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування ділянкою немає, то суд установлює порядок користування ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника в нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову шляхом установлення порядку користування земельною ділянкою за варіантом №2 та, відповідно, відхиляючи доводи позивача про досягнення угоди з попереднім власником щодо порядку користування ділянкою з підстави недоведеності існування такої угоди, суди не встановили, яким чином власники фактично користувалися ділянкою, не звернули уваги на доводи позивача про те, що зазначений варіант користування ділянкою порушує його право на користування належним йому, але не відбудованим гаражем, від якого хоча й залишився тільки фундамент, але який значиться в технічному паспорті забудови. При цьому суди не встановили, чи мав позивач вільний доступ до гаража без визначеного порядку користування ділянкою або при встановленому на підставі домовленості співвласників порядку користування, урахувавши можливість його відтворення та обслуговування, і чи зберігається таке право позивача при обраному судом варіанті розподілу ділянки.
З наведеного вбачається, що за однакових фактичних обставин суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті самі норми матеріального права — ст.88 та чч.2 і 4 ст.120 ЗК, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до ст.3602 ЦПК ВСУ розглядає справи за правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та давати їм оцінку.
Допущені судами порушення не дозволяють ВСУ прийняти рішення по суті спору.
Оскільки у справі, яка переглядається, рішення судів попередніх інстанцій є незаконними, то відповідно до ст.3604 ЦПК їх необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 6 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 4.01.2016, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 3.12.2015 та рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 16.10.2015 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
