Cуд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки в грошовому вираженні для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, зазначивши її в рішенні. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №644/4855/14-ц.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
5 квітня 2017 року м.Київ №644/4855/14-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до Особи 6, треті особи: Особа 7, Особа 8, Особа 9, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за заявою Особи 6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.04.2016 та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.12.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2014 року ПАТ «АБ «Укргазбанк» звернулося до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 28.07.2008 між ним та Особою 7 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит грошові кошти в розмірі $480 тис. зі сплатою процентів за їх користування, виходячи із 14,3% річних, на строк до 27.07.2023. У рахунок забезпечення виконання кредитних зобов’язань того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, згідно з яким Особа 7 передала в іпотеку банку нерухоме майно — нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 м2, розташовані за Адресою 1. Комінтернівський районний суд м.Харкова 29.01.2013 ухвалив рішення про солідарне стягнення з Особи 7 і Особи 10 заборгованості за кредитним договором у розмірі $745 тис. 846 3 центи та пені в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн. 74 коп. Проте судове рішення не виконано, сума заборгованості не погашена. Господарський суд Харківської області постановою від 2.06.2011 визнав фізичну особу — підприємця Особу 7 банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру й скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном боржника. 30.11.2011 між ліквідатором боржника, арбітражним керуючим Особою 8, та Особою 9 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих за Адресою 1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11.04.2012 припинено провадження в справі про визнання банкрутом ФОП Особу 7 та скасовано мораторій на задоволення вимог кредиторів. На підставі договору купівлі-продажу від 16.08.2013 Особа 9 відчужив спірні нежитлові приміщення Особи 6.
Посилаючись на те, що судове рішення про солідарне стягнення з Особи 7 і Особи 10 заборгованості за кредитним договором не виконане, право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до Особи 6, яка згідно зі ст.23 закону «Про іпотеку» стала іпотекодавцем такого майна, ПАТ «АБ «Укргазбанк» просило у рахунок погашення заборгованості Особи 7 за кредитним договором у розмірі $745 тис. 846 3 центи та пені в розмірі 1 млн 982 тис. 565 грн. 97 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки — нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 м2, розташовані за Адресою 1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого законом «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Орджонікідзевський районний суд м.Харкова рішенням від 28.09.2015 відмовив у задоволенні позову ПАТ «АБ «Укргазбанк».
Апеляційний суд Харківської області 1.12.2015 рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 28.09.2015 скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк» задовольнив, у рахунок погашення заборгованості Особи 7 за кредитним договором від 28.07.2008 в розмірі $745 тис. 846 3 центи та 1 млн 982 тис. 565 грн. 97 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки — нежитлові приміщення, що розташовані за Адресою 1 та належать на праві власності Особі 6, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої законом «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; вирішив питання про розподіл судових витрат.
ВСС ухвалою від 11.04.2016 касаційну скаргу Особи 6 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.12.2015 залишив без змін.
У червні 2016 року до ВСУ звернулась Особа 6 із заявою про перегляд ухвали ВСС від 11.04.2016 та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.12.2015, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ч.1 ст.586, стст.575, 589, 590 Цивільного кодексу, стст.17, 23, 33, 39 закону «Про іпотеку», стст.5, 23 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу ВСС від 11.04.2016 та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.12.2015, а рішення Орджонікідзевського районного суду м.Харкова від 28.09.2015 залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 Цивільного процесуального кодексу ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
Згідно з пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом ст.3604 ЦПК, ВСУ задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу
Суди встановили, що 28.07.2008 між відкритим акціонерним товариством «Акціонерний банк «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», та Особою 7 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі $480 тис. зі сплатою процентів за його користування, виходячи із 14,3% річних, на строк до 27.07.2023.
З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно — нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 м2, розташовані за Адресою 1.
Господарський суд Харківської області постановою від 2.06.2011 ФОП Особу 7 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, скасував арешти, накладені на майно боржника й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, та призначив ліквідатором боржника арбітражного керуючого Особу 8.
На підставі договору купівлі-продажу від 30.11.2011 арбітражний керуючий Особа 8 продав, а Особа 9 придбав нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 м2, розташовані за Адресою 1.
Господарський суд Харківської області ухвалою від 11.04.2012 припинив провадження в справі про визнання банкрутом ФОП Особу 7 та скасував мораторій на задоволення вимог кредиторів, уведений ухвалою цього ж суду від 26.04.2011.
Комінтернівський районний суд м.Харкова рішенням від 29.01.2013, що набрало законної сили, стягнув солідарно з Особи 7 і Особи 10 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором від 28.07.2008 в розмірі $745 тис. 846 3 центи та пеню в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн. 74 коп.
Державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області винесено постанову від 2.08.2013 про відкриття виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа від 23.07.2013 про солідарне стягнення з Особи 7 і Особи 10 заборгованості за кредитним договором.
Проте судове рішення не виконане, заборгованість за кредитним договором не погашена.
16.08.2013 між Особою 9 і Особою 6 укладено договір купівлі-продажу, предметом якого є нежитлові приміщення підвалу, розташовані за Адресою 1.
Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки Особа 7 належним чином не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, то іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який на праві власності належить Особі 6. При цьому суд зазначив про те, що, на порушення ч.2 ст.586 ЦК, ч.2 ст.17 закону «Про заставу» та ст.9 закону «Про іпотеку», банк як іпотекодержатель не давав згоди на відчуження предмета іпотеки. Крім того, спірне майно, що перебувало в іпотеці банку, було відчужене в період банкрутства, але судове рішення, що стало підставою для реалізації майна боржника, скасоване, тому втрачають силу ті наслідки, які з нього виникають.
Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.
На обґрунтування підстав для перегляду ВСУ судового рішення Особа 6 надала ухвали ВСС від 26.12.2012, 8.04, 7.10.2015 та постанови ВСУ від 26.06.2013, 24.12.2014, 23.12.2015, 30.03.2016.
В ухвалі ВСС від 8.04.2015 зазначено, що реалізація майна, яке є предметом застави, проведена в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень, припиняє заставу, тому застава не зберігає чинності при переході права власності на предмет застави до іншої особи, у зв’язку з чим на неї не може бути звернуте стягнення. При цьому суд установив, що спірне майно реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржника з припиненням обтяжень у порядку, визначеному законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на підставі судового рішення про визнання фізичної особи — підприємця банкрутом, яке не скасоване.
В ухвалі ВСС від 8.04.2015 та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини, що не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права.
У постанові від 23.12.2015 (справа №3-1135гс15) ВСУ зазначив про те, що, виходячи з положень закону «Про банкрутство», задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватись тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені цим законом.
У постанові від 30.03.2016 (справа №6-2684цс15) ВСУ виклав правовий висновок, в якому зазначено про те, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених стст.38, 39 закону «Про іпотеку».
У зазначених постановах ВСУ встановлено, що спірне майно було реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржників з припиненням обтяження на підставі чинних судових рішень про визнання їх банкрутами.
Порівняння змісту зазначених постанов ВСУ зі змістом ухвали ВСС від 11.04.2016, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах ВСУ висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Проте у наданій для порівняння ухвалі від 26.12.2012 ВСС зазначив, що у разі реалізації предмета іпотеки в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», іпотека припиняється, а скасування в подальшому судового рішення про визнання боржника банкрутом не зумовлює автоматичного поновлення іпотеки.
В ухвалі від 7.10.2015 ВСС погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами ст.23 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і положеннями закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки реалізовано в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на момент укладення договору купівлі-продажу не було заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.
У постанові ВСУ від 26.06.2013 (справа №6-58цс13) викладено правовий висновок, згідно з яким відчуження майна, переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника, здійснюється у порядку, визначеному законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною з 15.02 до 16.06.2010). Положеннями цього закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Права третіх осіб на повернення майна не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого стст.215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК, які дають право витребувати майно в набувача. Разом з тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна.
ВСУ в постанові від 24.12.2014 (справа №6-201цс14) зазначив про те, що згідно зі ст.23 закону «Про іпотеку» в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, що переглядалась, установивши, що рішенням суду договір іпотеки визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з реєстру, ВСУ скасував рішення суду касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд. При цьому суд зазначив про помилковість висновку судів попередніх інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин ст.23 закону «Про іпотеку», оскільки під час переходу права власності на спірне майно до відповідача воно предметом іпотеки не було.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права та відступаючи від правової позиції щодо застосування ст.23 закону «Про іпотеку», викладеної у постанові ВСУ від 24.12.2014 в справі №6-201цс14, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
Відповідно до ст.1 закону «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх.
Частиною 5 ст.3 закону «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що строк дії кредитного договору визначено до 27.07.2023.
Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (ч.4 ст.631 ЦК).
Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув і на час ухвалення рішення боржник не виконав основного зобов’язання.
Статтею 23 закону «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Згідно із ч.1 ст.4 закону «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим законом, та їх обтяжень визначені законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до ч.3 ст.3 цього закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.
Аналогічні положення містяться й у ч.2 ст.3 закону «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 31.03.2004 №410 (втратив чинність 31.01.2013).
Відповідно до чч.1, 2 ст.26 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав уноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису.
Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису до Державного реєстру іпотек.
Зазначений висновок узгоджується й з положенням ст.204 ЦК, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, якщо презумпцію правомірності договору не спростовано (а у випадку, що розглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), то всі права, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.
Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування постанови Господарського суду Харківської області від 2.06.2011 про визнання ФОП Особи 7 банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на Особу 6 відповідно до ст.23 закону «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до неї перейшло право власності на нерухоме майно — предмет іпотеки.
При цьому суд урахував, що кредитор не оспорює дій попереднього іпотекодавця щодо відчуження спірного майна під час зняття судовим рішенням обтяження та права власності Особи 6 на це майно.
За таких обставин з огляду на тлумачення сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин слід вважати, що ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін, як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
Дійшовши правильного висновку про поширення дії ст.23 закону «Про іпотеку» на спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, разом з тим не застосував ст.39 цього закону.
Закон «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно із ч.1 ст.39 цього закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються:
загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;
опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;
заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передання його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;
спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст.38 цього закону;
пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;
початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Положеннями ч.1 ст.39 закону «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо в розумінні ст.39 цього закону, суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не врахував вимог ст.39 закону «Про іпотеку» та не визначив і не вказав у рішенні початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні для його подальшої реалізації на прилюдних торгах.
Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а ВСУ відповідно до положень стст.355, 3602 ЦПК не може встановлювати обставини, збирати й перевіряти докази та давати їм оцінку, то це перешкоджає ВСУ ухвалити нове рішення у справі.
Ураховуючи викладене, ухвала ВCC від 11.04.2016 та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.12.2015 підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись стст.355, 3603, 3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 6 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 11.04.2016 та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1.12.2015 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
