Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб суди мотивували свої висновки. Втім ЄСПЛ наголошує, що мотивація — це не детальне пояснення кожного аргументу, а оцінка обставин конкретної справи.
Про це сьогодні під час VII Міжнародного цивілістичного форум у своїй доповіді наголосив голова Верховного Суду України Ярослав Романюк.
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, у рішеннях судів повинні бути відповідним чином викладені мотиви, які лежать в основі цих рішень. При цьому ЄСПЛ виділяє декілька цілей мотивування судових рішень: продемонструвати і довести передусім сторонам, що суд справді почув їхні позиції, а не проігнорував їх; надати сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження та забезпечення ефективного апеляційного перегляду справи; суспільний контроль за правосуддям.
Стаття 6 Конвенції гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.
Однак така свобода національних судів у сфері оцінки доказів, аргументації й мотивування судових рішень не повинна сприйматися як дозвіл для суду поводитися з доводами свавільно й на власний розсуд та без наведення відповідних мотивів визначати, чи заслуговує будь-який довід сторони конфлікту того, щоб бути окремо прокоментованим у судовому рішенні. Навпаки, така дискреція зобов’язує суд у кожній конкретній справі надзвичайно ретельно підходити до оцінки всіх без винятку доказів і доводів якраз для того, щоб визначити з них ті, що обов’язково потребують особливої уваги та наведення в рішенні відповідних аргументів «за» чи «проти» їх прийняття.
Як правило, Європейський суд оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті тих доказів і доводів, які, на думку ЄСПЛ, є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та, як мінімум, могли вплинути на результат розгляду справи.
«Жоден суд не може застосувати правову норму, не витлумачивши її, а тлумачення нормативно-правого акта в конкретній справі не може бути відірване від її фактичних обставин. Отже, так чи інакше, але результат тлумачення судом правової норми завжди виражається в аргументації судового рішення, у тому, як саме суддя, який діє від імені суду, оцінив правовідносини, що випливають із конкретних обставин, яку він обрав правову норму для вирішення окремого спору та як саме він, цей суддя, вважає правильним застосувати певну норму. Відповідно і зміст судового рішення, і стиль його написання та вживані в рішенні граматичні конструкції переважно матимуть певні «індивідуальні», якщо можна так висловитися, риси та ознаки, характерні для окремого судді», — зауважив голова ВСУ.
На його думку, свобода аргументації та наявність індивідуальних ознак у судовому рішенні не загрожує справедливості судочинства. Навпаки, це можна вважати виразником закладених у процесуальному законі засад безпосередності судового розгляду та оцінки судом доказів за внутрішнім переконанням із наведенням відповідних результатів у рішенні.
«Звісно, судове рішення – це процесуальний документ, який завершує розгляд справи судом. Воно має відповідати формальним вимогам, викладеним у процесуальному законі, містити певні правові висновки. Та й без спеціальної юридичної термінології в рішенні обійтися не можливо. Поряд із юридичною грамотністю, треба прагнути до того, щоб аргументація будь-якого рішення була логічною і зрозумілою широкому колу осіб, попри наявність спеціальних термінів. Суд зобов’язаний знайти й зазначити в рішенні такі аргументи, які переконали б не лише сторони в конкретній справі, а й суспільство загалом у тому, що правосуддя дійсно відбулося», — зазначив Я.Романюк.
З повним текстом доповіді можна ознайомитися тут.
_03_03.png)
