Заборона відчуження діє з моменту відповідної ухвали суду, — ВСУ

Іменем України

головуючого — Лященко Н.П., 
суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 в інтересах Особи 9 до Особи 10, Особи 11, Особи 12, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно, за заявою Особи 8 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.07.2016, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20.01.2016,

У січні 2015 року Особа 8 в інтересах свого чоловіка Особи 9 звернулася до суду з позовом до Особи 14, Особи 11, Особи 12, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Соляник А.В., державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно.

Позивачка зазначала, що в березні 2014 року вона подала позов до Октябрського районного суду м.Полтави про стягнення коштів за договором позики з Особи 14. З метою забезпечення позову 20.05.2014 суд постановив ухвалу про накладення арешту на майно боржника Особи 14 — квартиру за Адресою 1.

Рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 24.07.2014 позовні вимоги Особи 8 про стягнення суми боргу задоволено: стягнуто з Особи 14 на її користь борг за договором позики в сумі 508958 грн. 70 коп.

Проте під час проведення виконавчих дій відділом ДВС Октябрського МУЮ, зокрема опису та арешту майна боржника, стало відомо, що, незважаючи на наявність ухвали про накладення арешту, Особа 14, від імені якого за дорученням діяв його тесть Особа 12, 16.07.2014 уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за Адресою 1 з Особою 11, яка є донькою останнього та сестрою дружини Особи 14.

Посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки унеможливлює виконання судового рішення, його укладено з метою уникнення цивільно-правової відповідальності, порушує публічний порядок, позивачка просила на підставі стст.203, 215—216, 228 ЦК визнати його недійсним.

Рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 27.10.2015 позов Особи 8 в інтересах Особи 9 задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за Адресою 1, укладений 16.07.2014 між Особою 14, від імені якого діяв Особа 12, та Особою 11, посвідчений приватним нотаріусом 16.07.2014 за №6355137. Зобов’язано державну реєстраційну службу Полтавського МУЮ поновити реєстрацію права власності за Особою 14 на нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) за Адресою 1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 20.01.2016 зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову Особі 8 відмовлено. Ухвалою ВСС від 13.07.2016 касаційну скаргу Особи 8 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до ВСУ заяві про перегляд судових рішень Особа 8 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пп.1, 2 та 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права  при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Особа 8 посилається на ухвали ВСС від 1.07, 18.12 та 25.12.2013, постанову Вищого господарського суду від 10.02.2012 та постанову ВСУ від 25.05.2016.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями пп.1, 2 та 4 ч.1 ст.355 ЦПК, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є:

— неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

— неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права  при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ;

— невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Згідно зі ст.360⁴ ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пп.1, 2 та 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 5.01.2009 управлінням житлово-комунального господарства Полтавської міської ради на підставі рішення Виконавчого комітету Октябрської районної у м.Полтаві ради від 28.03.2006, Особі 14 на праві приватної власності належить нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет), розташоване за Адресою 1.

Ухвалою Октябрського районного суду м.Полтави від 20.05.2014 з метою забезпечення позову Особи 8 до Особи 14 про стягнення боргу за договором позики накладено арешт на майно Особи 14, в тому числі на квартиру №38 за Адресою 1.

Рішенням цього ж суду від 24.07.2014 позов Особи 8 задоволено: стягнуто на її користь із Особи 14 борг за договором позики в сумі 508958 грн. 70 коп.

16.07.2014 між Особою 14, від імені якого за дорученням діяв Особа 12, та Особою 11 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) загальною площею 48,3 м², розташованого за Адресою 1. При цьому суди встановили, що Особа 12 є тестем Особи 14, а Особа 11 — сестрою дружини Особи 14 та дочкою Особи 12.

Задовольняючи позовні вимоги Особи 8, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки за ним проведено відчуження майна, обіг якого був обмежений у зв’язку з накладенням арешту на нього, про що продавцю було відомо.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оспорюваним договором купівлі-продажу права позивача не порушено, оскільки на час його укладення заборони відчуження спірних приміщень шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не було.

Крім того, відповідачі не були обізнані про наявність ухвали суду про накладення арешту на спірне майно.

Разом з тим в інших справах (постанова ВГС від 10.02.2012 та ухвали ВСС від 1.07, 18.12 та 25.12.2013),  які надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права, суди виходили з того, що укладений правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічний висновок міститься й у постанові ВСУ від 25.05.2016.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ виходять з такого.

Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недотримання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК).

Згідно із чч.2 та 3 ст.215 ЦК недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (ст.216 ЦК) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК наділяє не тільки сторону (сторони) правочину, а й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (стст.215, 216 ЦК).

З огляду на зазначені приписи, правила стст.15, 16 ЦК, стст.1, 2—4, 14, 215 ЦПК кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Статтею 124 Конституції визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення стст.14, 153 ЦПК поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до ч.3 ст.151 ЦПК забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (ст.153 ЦПК).

Забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (ст.154 ЦПК). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може бути підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.

З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) загальною площею 48,3 м², розташоване за Адресою 1, станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, а права Особи 8 укладенням цього договору не порушені.

Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази, наведені судом першої інстанції на підтвердження обізнаності продавця в накладенні арешту, переконливих мотивів для таких висновків не навів.

Отже, у справі, яка переглядається ВСУ, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.360⁴ ЦПК є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі.

Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.

Допущені судом порушення закону не дозволяють залишити в силі й рішення суду першої інстанції.

Задовольняючи позов Особи 8 в інтересах Особи 9, суд не з’ясував і в рішенні не зазначив, які права та охоронювані законом інтереси Особи 9 порушено оспорюваним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.360² ЦПК справи розглядаються ВСУ за правилами, встановленими гл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВСУ не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у ВСУ процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.360⁴ ЦПК.

Керуючись пп.1,2 та 4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.360³, ч.1, пп.«а» п.1 ч.2 ст.360⁴ ЦПК, судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ

Заяву Особи 8 задовольнити частково.

Ухвалу ВСС від 13.07.2016, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20.01.2016 та рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 27.10.2015 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.

© Закон і Бізнес