Сама по собі обставина, що обладнання для майстерні було придбане за кредитні кошти, не свідчить про те, що ці кошти були особистою власністю одного з подружжя. Такій висновок зробив ВСУ в постанові №6-1752цс15.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
13 червня 2016 року м.Київ №6-1752цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — ЛЯЩЕНКО Н.П.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., РОМАНЮКА Я.М., ЯРЕМИ А.Г., ОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 7 до Особи 8 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та за зустрічним позовом Особи 8 до Особи 7 про встановлення факту спільного проживання, визнання майна об’єктом спільної сумісної власності та його розподіл, за заявою Особи 7 про перегляд Верховним Судом рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7.10.2014, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24.03.2015 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.05.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2014 року Особа 7 звернулася до суду з указаним позовом.
Позивачка зазначала, що 7.09.96 між нею та Особою 8 було укладено шлюб, від якого вони мають трьох дітей: Особу 9, Інформація 1, Особу 10, Інформація 2, та Особу 11, Інформація 3. За час шлюбу подружжя набуло у власність рухоме та нерухоме майно.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 1.03.2011 шлюб між сторонами було розірвано.
У період шлюбу Особа 7 та Особа 8 збудували будинок за Адресою 1, який при введенні в експлуатацію був зареєстрований по 1/2 частині за кожним із подружжя. У 2006 році було придбано земельну ділянку несільськогосподарського призначення за Адресою 2, загальною площею 0,1085 га, на якій збудовано приміщення шиномонтажу та встановлено все необхідне обладнання. У 2008 році ними було придбано автомобіль марки КІА.
Особа 7 просила поділити зазначене майно та виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності.
У березні 2014 року Особа 7 збільшила позовні вимоги та просила визнати спільною сумісною власністю подружжя: вказану земельну ділянку несільськогосподарського призначення; нежитлову будівлю (майстерню з шиномонтажу) загальною площею 88 кв. м, позначену на плані літерою «А»; навіс, позначений на плані літерою «Б»; вимощення, позначене на плані літерою «І»; ворота, позначені на плані як №1, огорожі, позначені на плані під №№2, 3, які розташовані за Адресою 2; обладнання майстерні із шиномонтажу, розташованої за вказаною адресою: стаціонарний верстат дископравильний «Аракс», шиномонтажний верстат AS-904, гайкокрут 1/2 900НМ (композит) Rodcraft, з’єднувальний ніпель 1/4 AG, пістолет підкачки В (12 bar), головка 1/2 довга 17 мм, верстат МТ-2820+TL (230/1/50-60), вулканізатор NV-002, два домкрати пневматичних, азотний генератор HN-6I27 НРММ; автомобіль легковий комбі-В, марки КІА, 2008 року випуску.
Позивачка просила суд провести поділ спільного сумісного майна подружжя, набутого Особою 7 та Особою 8 за час перебування у шлюбі, та визнати за ними право власності по 1/2 частині спільного майна за кожним.
Крім того, позивачка просила виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності Особи 7 та Особи 8, виділити їй зі спільної часткової власності: житловий будинок за Адресою 1, загальною площею 105,1 м2, житлову кімнату, позначену на плані 1-9, площею 14,2 м2, житлову кімнату, позначену на плані 1-10, площею 15,7 м2; нежитлові господарські споруди: гараж, позначений на плані літерою «Б», підвал, позначений на плані літерою «під. Б» за цією ж адресою; частину земельної ділянки із загального розміру 597 м2 призначену для будівництва та обслуговування будинку за вказаною адресою; виділити в натурі частку з майна, що є у спільній частковій власності Особи 7 та Особи 8, виділити Особі 8 зі спільної часткової власності: житловий будинок за Адресою 1 загальною площею 105,1 м2, житловою площею 52,9 м2, житлову кімнату, позначену на плані 1-3, площею 23 м2; нежитлові господарські споруди: баню, позначену на плані літерою «В», вбиральню, позначену на плані літерою «Г», літній душ, позначений на плані літерою «Г1» за цією ж адресою; частину земельної ділянки із загального розміру 597 м2, призначену для будівництва та обслуговування будинку за вказаною адресою.
Особа 7 просила також залишити в спільному користуванні Особи 7 та Особи 8 в житловому будинку за Адресою 1: веранду, позначену на плані 1-1, площею 7,6 м2, коридор, позначений на плані 1-1, площею 11,2 м2, кухню, позначену на плані 1-4, площею 14,0 м2, коридор, позначений на плані 1-5, площею 8,4 м2, кладову, позначену на плані 1-6, площею 2,8 м2, туалет, позначений на плані 1-7, площею 1,97 м2, ванну, позначену на плані 1-8, площею 6,5 м2; нежитлові господарські споруди: вимощення, позначене на плані І, колонку, позначену на плані IV, вимощення, позначене на плані II, огорожу 1, ворота 2, огорожу 3, огорожу 4.
Крім того, позивачка просила витребувати від Особи 8 та передати їй автомобіль марки «Фольксваген», державний №1, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та ключі; автомобіль після розірвання шлюбу в травні 2011 року придбала позивачка, однак використовує його Особа 8.
У лютому 2014 року Особа 8 подав до суду зустрічний позов та просив суд установити факт спільного проживання однією сім’єю Особи 7 та Особи 8 з весни 2011 до листопада 2013 року; визнати об’єктом права спільної сумісної власності автомобіль «Фольксваген», 2006 року випуску, державний №1, визнати за ним право власності на цей автомобіль, стягнувши з нього компенсацію за 1/2 частину вказаного автомобіля на користь Особи 7 у сумі 36 тис. грн.; визнати право власності та виділити Особі 7 в користування автомобіль КІА, 2008 року випуску, стягнувши з неї на користь Особи 8 компенсацію 1/2 частини вартості цього автомобіля; виділити Особі 8 в користування причіп «Турист», 2000 року випуску, стягнувши з нього на користь Особи 7 компенсацію за 1/2 частину його вартості в сумі 1500 грн.; стягнути з Особи 7 на його користь 124 тис. 870 грн. за проведення реконструкції житлового будинку за Адресою 1; відмовити в частині розподілу земельної ділянки площею 0,1085 га несільськогосподарського призначення, яка розташована за Адресою 2, та призначена для будівництва та обслуговування майстерні із шино монтажу, магазину, кафе, нежитлової будівлі майстерні із шиномонтажем загальною площею 88 м2, що розташовані за вказаною адресою, обладнання майстерні із шиномонтажу, а саме: стаціонарний дископравильний верстат «Аракс», шиномонтажний верстат AS-904, гайкокрут 1/2 900 НМ (композит) Rodcraft, з’єднувальний ніпель 1/2 AG, пістолет підкачки В (12 bar), головка 1/2 довга 17 мм; стягнути з Особи 7 на користь Особи 8 судові витрати у справі.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7.10.2014 у задоволенні позову Особи 7 відмовлено, зустрічний позов Особи 8 задоволено частково: встановлено факт спільного проживання сторін однією сім’єю з весни 2011 року до листопада 2013 року; визнано об’єктом права спільної сумісної власності автомобіль «Фольксваген», 2006 року випуску; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 24.03.2015 вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання спільним майном подружжя автомобіля КІА, 2008 року випуску скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов Особи 7 задоволено частково: визнано цей автомобіль спільною сумісною власністю подружжя, визнано за Особою 7 та Особою 8 право власності за кожним по 1/2 частині спірного автомобіля. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою ВСС від 27.05.2015 касаційну скаргу Особи 7 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.
У поданій до ВС заяві про перегляд судового рішення Особа 7 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та прийняття нового рішення про задоволення позову з передбаченої п.4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме стст.57, 60, 61 та 71 Сімейного кодексу.
На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Особа 7 посилається на постанову ВС від 11.03.2015.
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положеннями п.4 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом ст.3604 ЦПК, суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що між Особою 7 та Особою 8 7.09.96 було укладено шлюб, від якого вони мають трьох дітей: доньку Особу 9, Інформація 1, та синів Особу 10, Інформація 2, та Особу 11, Інформація 3.
1.03.2011 рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області шлюб між сторонами розірвано.
22.10.2001 Особа 8 набув статусу фізичної особи — підприємця. 13.12.2006 Особа 8 придбав за договором купівлі-продажу в Уманській міській раді земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,1085 га за Адресою 2, для будівництва та обслуговування шиномонтажної майстерні, магазину та кафе. Державний акт на право власності на земельну ділянку був оформлений на Особу 8. На цій земельній ділянці було збудовано та введено в експлуатацію закінчений будівництвом об’єкт — шиномонтажну майстерню, про що було видано відповідне свідоцтво на право власності.
Після закінчення будівництва було придбано: 18.02.2009 — верстат для рихтування автомобільних коліс, 24.12.2008 — шиномонтажний верстат АS-904, гайкокрут Ѕ 900 НМ та з’єднувальний ніпель. 9.04.2009 придбано пістолет підкачки В (12 bar), головку 17 мм довгу, тальк, верстат МТ-2820+TL, вулканізатор NV, два домкрати пневматичних, азотний генератор HN-6127.
Суди встановили, що на придбання цього майна 13.12.2006, 15.04.2008, 10.09.2008 Особа 8 брав кредити в банку, при цьому земельна ділянка була придбана для здійснення підприємницької діяльності, з цією ж метою за кредитні кошти було придбано й відповідне обладнання.
Суд першої інстанції, відмовляючи Особі 7 в задоволенні позову, виходив з того, що майно ФОП не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому поділу не підлягає.
Скасувавши рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог Особи 7 про визнання спільним майном подружжя автомобіля КІА та задовольнивши частково позов, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що на підставі ст.60 СК вказаний автомобіль є спільним майном подружжя, та визнав за кожним із них право власності на Ѕ частину цього транс-портного засобу. В іншій частині суди погодилися з висновком суду першої інстанції про те, що майно ФОП, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до ст.57 СК, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання стст.60, 61 цього кодексу.
Разом з тим у постанові ВС від 11.03.2015, на яку посилається у своїй заяві Особа 7, містяться висновки про те, що на підставі положень ч.1 ст.61 СК спільним майном подружжя може бути й майно, яке використовується для господарської діяльності ФОП за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.
Згідно зі ст.60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ст.61 СК).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст.63 СК, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у ст.69 СК. Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (чч.1, 2 ст.71 СК), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч.2 ст.364 Цивільного кодексу).
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у ст.57 СК.
Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (ст.320 ЦК).
Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані гл.5 ЦК.
Так, згідно зі ст.52 ЦК ФОП відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
ФОП, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
Отже, майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна.
Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно ФОП може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.
У справі, яка переглядається, суд установив, що майно (земельна ділянка, обладнання шиномонтажної майстерні) Особа 8 набув в період шлюбу та використовує його для здійснення підприємницької діяльності.
Однак, зробивши висновок про те, що решта спірного майна перебуває у правовому режимі спільної сумісної власності подружжя, суди зазначили, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання належить Особі 8 як ФОП, натомість не з’ясували, чи це майно було придбано за рахунок належних подружжю коштів. При цьому сама по собі обставина, що обладнання майстерні було придбане Особою 8 за кредитні кошти не свідчить про те, що ці кошти були його особистою власністю.
Крім того, суди не врахували, що способи та порядок поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються ст.71 СК і що сутність такого поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.
Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст.71 СК, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (ч.2 ст.364 ЦК). При цьому відповідно до ч.3 ст.71 СК речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Отже, судові рішення в частині визнання за кожним з подружжя права власності на 1/2 частину автомобілів указаним нормам закону не відповідають.
Таким чином, у справі, яка переглядається ВС, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.3604ЦПК є підставою для скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у стст.57—60, 131—132, 137, 177, 179, 185, 194, 212—215 ЦПК, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обгрунтованості, правильності обчислення, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обгрунтоване рішення в справі неможливо.
Водночас відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.3602 ЦПК справи розглядаються Верховним Судом за правилами, встановленими гл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВС не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність у ВС процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604ЦПК.
Керуючись п.4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 7 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 28.05.2015, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 24.03.2015 та рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 7.10.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
© Закон і Бізнес