ВСУ вказав нюанс реалізації договору довічного утримання

Постанова

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

розглянувши на засіданні справу за позовом Особи 7 до Особи 8, третя особа — реєстраційна служба головного управління юстиції у м.Києві, про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, за заявою Особи 8 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 16.10.2014, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2.09.2015,

У квітні 2014 року Особа 7 звернувся до суду з позовом до Особи 8 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Позивач зазначав, що Інформація 1 помер його батько Особа 9, після смерті якого відкрилася спадщина, яку він прийняв в установленому законом порядку, проте йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності в порядку спадкування на 1/2 частину квартири за Адресою 1 у зв’язку з тим, що ця квартира була набута дружиною Особи 9 — Особою 10 за договором довічного утримання, яка за життя склала заповіт на користь Особи 8.

Посилаючись на незаконність такої відмови, оскільки спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя Особи 9 та Особи 10 і його батькові належала 1/2 частини вказаної квартири, Особа 7 просив позов задовольнити й визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на вказану частину квартири.

Шевченківський районний суд м.Києва рішенням від 16.10.2014 позов задовольнив: визнав за Особою 7 право власності на 1/2 частину квартири заАдресою 1 в порядку спадкування за законом після смерті батька Особи 9; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд м.Києва рішенням від 11.02.2015 рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВСС ухвалою від 2.09.2015 рішення суду апеляційної інстанції скасувала, а рішення суду першої інстанції залишила в силі.

У заяві Особи 8 порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду апеляційного інстанції з підстав, передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — ст.22 Кодексу про шлюб та сім’ю, ст.425 Цивільного кодексу УРСР, ст.60 Сімейного кодексу, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах; невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме — ст.60 СК.

Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви Особа 8 посилається на ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВС від:

3.06.2009 у справі за позовом про поділ майна подружжя, визнання права власності, зобов’язання укласти договір про участь у витратах на утримання квартири та прибудинкової території;

16.09.2009 у справі за позовом про визнання правочину недійсним.

Крім того, на обгрунтування своїх вимог, заявник посилається також на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від:

18.12.2013 у справі за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування його державної реєстрації;

19.08.2015 у справі за позовом про поділ майна подружжя та зустрічним позовом про визнання права власності на квартиру.

Надано також постанову Судової палати у цивільних справах ВС від 1.07.2015 у справі за позовом про визнання права особистої власності, за зустрічним позовом про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за позовом про стягнення боргу за договором позики.

Так, ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВС від 16.09.2009 та колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 18.12.2013, надані заявником для порівняння, якими суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд, не містять правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказують на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судами належним чином фактичних обставин справи.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 19.08.2015 та постанові Судової палати у цивільних справах ВС від 1.07.2015 суди не розглядали цивільних правовідносин, пов’язаних з договором довічного утримання (догляду).

В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВС від 3.06.2009 зазначено, що, задовольняючи частково позов, апеляційний суд виходив з того, що отримане за договором довічного утримання майно не належить до роздільного майна подружжя, тому спірна квартира є об’єктом спільної сумісної власності сторін. Проте з такими висновками суд касаційної інстанції не погодився і скасував рішення суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив з того, що договір довічного утримання не є безоплатним, оскільки за умовами такого договору набувач майна зобов’язується здійснювати довічне утримання відчужувача майна. Оскільки всі витрати за договором довічного утримання здійснюються за рахунок спільних доходів подружжя, то нерухоме майно, придбане на підставі договору, є їхньою спільною власністю.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданому для порівняння рішенні суду касаційної інстанції від 3.06.2009.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що Особа 10 з вересня 1989 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з Особою 11.

25.01.2000 між Особою 12 (матір’ю Особи 10) та Особою 10 було укладено договір довічного утримання, згідно з яким Особа 12 передала Особі 10належну їй на праві власності квартиру за Адресою 1 за умови, що остання буде надавати їй матеріальне забезпечення в розмірі 200 грн. щомісяця й у вигляді послуг догляду, харчування, необхідної допомоги та довічного безкоштовного проживання у переданій квартирі.

12.01.2004 бюро технічної інвентаризації зареєструвало право власності на вищевказану квартиру на ім’я Особи 10.

Інформація 3 померла Особа 10. Відповідно до заповіту, складеного 21.06.2010, Особа 10 усе своє майно (у тому числі спірну квартиру) заповіла Особі 8.

Інформація 1 помер Особа 9.

29.10.2010 Особа 7 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька.

Позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на 1/2 частину зазначеної квартири у зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів на вказану квартиру на ім’я померлого Особи 9.

Інформація 2 померла Особа 12.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

Суд першої інстанції у своєму рішенні, яке було залишене в силі судом касаційної інстанції, керуючись нормами сімейного законодавства, зазначив, що внаслідок укладення згаданого вище договору довічного утримання та реєстрації права власності на спірну квартиру на ім’я Особи 10 батько позивача Особа 9 став співвласником цієї квартири в рівних частках зі своєю дружиною, а саме — по 1/2 частині кожному.

Натомість суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, встановив, що укладення договору довічного утримання, його реєстрація в бюро технічної інвентаризації свідчать лише про те, що Особа 10 як набувач, виконуючи умови договору довічного утримання від 25.01.2000, набула право власності на квартиру за Адресою 1 відповідно до положень чинного на той час цивільного, а не сімейного законодавства.

За змістом ст.425 ЦК УРСР, за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Відповідно до пп.4 та 9 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу цей кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

До договорів, що були укладені до 1.01.2004 і продовжують діяти після набрання чинності ЦК, застосовуються правила цього кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Згідно з ст.744 ЦК за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У ст.746 ЦК визначено, що сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач.

Крім того, відповідно до ч.3 ст. 746 ЦК, якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов’язок перед відчужувачем є солідарним.

Отже, законодавець у ЦК закріпив, що спільна сумісна власність за договором довічного утримання (догляду) виникає у випадку наявності кількох набувачів за цим договором та їхнього солідарного виконання обов’язку за вказаним договором перед відчужувачем.

У ст.749 ЦК закріплено обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду). У такому договорі можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (ч.1 цієї статті).

Одночасно відповідно до ч.1 ст.22 КпШС (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Згідно із ч.1 ст.60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ч.3 ст.61 СК, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Системний аналіз зазначених норм цивільного та сімейного законодавства в сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем.

Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій, застосовуючи до спірних правовідносин норми сімейного або цивільного законодавства, не з’ясували при цьому, в чиїх інтересах укладався договір довічного утримання (догляду), чи солідарно подружжя виконувало обов’язки за цим договором, що має істотне значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин відповідно до пп.«а» п.1 ч.2 ст.360⁴ ЦПК рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.355, 360³, 360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

Заяву Особи 8 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 16.10.2014, рішення Апеляційного суду м.Києва від 11.02.2015, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 2.09.2015 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.

© Закон і Бізнес