ВССУ узагальнив практику вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із слідчими (розшуковими) діями

Інформаційний лист

3 червня 2016 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення судової практики про практику вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із слідчими (розшуковими) діями.

У зв’язку із цим надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.

Відповідно до ч.3 ст.242 КПК примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи здійснюється за ухвалою слідчого судді, суду.

Результати дослідження наданих для узагальнення матеріалів свідчать про те, що під час досудового розслідування призначення слідчим медичної та амбулаторної психіатричної експертиз у більшості випадків характеризується наявністю добровільної згоди особи на проведення таких експертиз. Разом з тим в судовій практиці були окремі випадки примусового направлення особи для проведення медичної та амбулаторної психіатричної експертиз.

Наприклад, ухвалою слідчого судді Яготинського районного суду Київської обл. від 3.06.2013 задоволено клопотання слідчого про надання згоди на проведення амбулаторної психіатричної експертизи щодо підозрюваного Д., який знаходиться на лікуванні у спеціалізованій туберкульозній лікарні при Жовтневській виправній колонії Управління Державної пенітенціарної служби в Харківській області, з огляду на те, що Д. з 2.02.2011 перебуває під диспансерним наглядом в наркологічному кабінеті Яготинської ЦРЛ Київської області з діагнозом: синдром алкогольної залежності.

В іншому випадку слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання про примусове залучення особи до проведення амбулаторної експертизи, дійшовши висновку про відсутність доказів, які підтверджують наявність в особи розладу психічної діяльності або психічного захворювання, а також ознак неадекватної поведінки особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння або після нього.

Ухвалою слідчого судді Снігурівського районного суду Миколаївської області від 10.04.2014 відмовлено в задоволенні клопотання слідчого про примусове залучення до проведення амбулаторної психіатричної експертизи підозрюваної Б. виходячи з того, що підозрювана на обліку в лікаря-психіатра не перебуває і в матеріалах клопотання немає доказів, які підтверджували б її неадекватну поведінку.

Також у судовій практиці траплялись випадки повернення слідчими суддями клопотання про примусове проведення медичної експертизи.

Наприклад, слідчий суддя Шевченківського районного суду м.Запоріжжя постановив ухвалу від 21.11.2013 про повернення клопотання про примусове направлення потерпілого Ч. для проведення судово-медичної експертизи у зв’язку з тим, що до клопотання не було додано документів, які підтверджують доводи клопотання: немає постанови слідчого про призначення експертизи, документа про роз’яснення потерпілому його процесуальних прав.

Підстави та порядок направлення особи до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи регулюються ст.509 КПК.

Результати аналізу судової практики свідчать про те, що задоволення клопотань про направлення особи до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи зумовлюється таким:

1) висновок первинної амбулаторної судово-психіатричної експертизи.

Слідчим суддею Жашківського районного суду Черкаської області задоволено клопотання слідчого судді про направлення підозрюваного Н. для проведення стаціонарної психіатричної експертизи: згідно з актом амбулаторної психіатричної експертизи від 21.05.2014 №248 комісія лікарів-психіатрів дійшла висновку, що для об’єктивної відповіді щодо психічного стану Н. на час вчинення злочину та на час проведення експертизи підозрюваний Н. потребує тривалого спостереження в умовах стаціонару;

2) наявність у матеріалах провадження двох протилежних за змістом актів стаціонарної судово-психіатричної експертизи.

Згідно з актом №232 стаціонарної психіатричної експертизи від 22.04.2013, проведеної комісією лікарів-психіатрів Херсонської обласної психіатричної лікарні, підозрюваний І. на період часу вчинення суспільного небезпечного діяння і проведення експертизи має хронічне психічне захворювання. У зв’язку з висновком слідчого про необгрунтованість зазначеного акта призначено повторну стаціонарну судово-психіатричну експертизу, здійснену комісією лікарів-психіатрів відділення судово-психіатричних експертиз КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня». Відповідно до акта цієї комісії від 4.07.2013 №122 І. не має хронічного психічного захворювання і не мав його на час вчинення злочину, а розлад особистості і поведінки виник внаслідок органічного ураження головного мозку складного генезу. Беручи до уваги наявність двох протилежних за змістом актів стаціонарної судово-психіатричної експертизи, ухвалою слідчого судді Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 15.08.2013 задоволено клопотання слідчого про повторне направлення підозрюваного І. до лікувального закладу для проходження повторної стаціонарної судово-психіатричної експертизи до Одеської обласної психіатричної лікарні №1;

3) наявність доказів щодо неодноразового перебування підозрюваного на стаціонарному лікуванні у психоневрологічному центрі до початку досудового розслідування.

Ухвалою слідчого судді Самарського районного суду Дніпропетровської області від 21.01.2014 задоволено клопотання слідчого про примусове залучення підозрюваного В. для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, виходячи з наявності в матеріалах провадження відомостей про перебування підозрюваного В. на час розгляду клопотання у диспансерному відділенні КЗ «Дніпропетровський спеціалізований психоневрологічний центр». Із доданих до матеріалів провадження історій хвороби вбачається, що підозрюваний В. у 2004, 2007, 2008 та 2013 роках перебував на стаціонарному лікуванні у КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня» з приводу психічних та поведінкових розладів унаслідок зловживання алкоголем. За результатами проведеної амбулаторної судово-психіатричної експертизи питання, поставлені експертами, вирішені не були.

Визначення підстав для направлення особи до медичного закладу для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи є одним із найбільш проблемних питань практики розгляду слідчими суддями відповідних клопотань. У ч.2 ст.509 КПК закріплено, що стаціонарна психіатрична експертиза може бути проведена в разі необхідності здійснення тривалого спостереження та дослідження особи.

Із викладеного важливо визначити необхідність здійснення саме тривалого спостереження та дослідження особи. Психіатрична експертиза може проводитись як в амбулаторному, так і в стаціонарному порядку. Причому згідно з п.23 Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я від 8.10.2001 №397, експерти, які проводять амбулаторну експертизу, у разі неможливості відповісти на всі поставлені перед ними запитання обгрунтовують висновок про необхідність проведення стаціонарної психіатричної експертизи. Із викладеного вбачається, що амбулаторна психіатрична експертиза є первинною стосовно стаціонарної психіатричної експертизи. Разом з тим у ч.1 ст.509 КПК сформульовано загальні обставини, за наявності яких слідчий, прокурор зобов’язані залучити експерта для проведення психіатричної експертизи. Тобто у ч.1 ст.509 КПК вид цієї психіатричної експертизи не зазначається. Водночас виокремлення у ч.2 ст.509 КПК додаткової підстави для призначення стаціонарної експертизи — необхідності здійснення тривалого спостереження та дослідження особи — дозволяє зробити висновок про те, що у ч.1 ст.509 КПК йдеться саме про амбулаторну психіатричну експертизу. Тому, вирішуючи питання про направлення особи до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, слідчий суддя має керуватись висновком амбулаторної експертизи про необхідність здійснення тривалого спостереження та дослідження особи. На користь цієї позиції свідчить також те, що вирішення зазначеного питання потребує спеціальних знань у галузі психіатрії. Крім цього, вирішуючи питання про направлення особи до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, необхідно брати до уваги правові позиції ЄСПЛ, відповідно до яких тримання особи у психіатричному закладі без достатніх на те підстав є позбавленням свободи у значенні пп.«е» п.1 ст.5 конвенції (п.67 рішення від 5.06.2014 у справі «Акопян проти України», п.105 рішення від 17.04.2014 по справі «Руденко проти України». Поняття позбавлення свободи поєднує у собі як об’єктивний елемент, а саме тримання особи в обмеженому просторі протягом значного періоду часу, так і суб’єктивний елемент, тобто відсутність достовірної згоди особи на таке тримання (пп.71 і 74 рішення від 16.06.2005 у справі «Шторк проти Німеччини»).

Враховуючи викладене, у судовій практиці траплялись випадки безпідставного задоволення слідчими суддями клопотань слідчого про направлення до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи. Наприклад, підставою задоволення клопотання слідчого про направлення до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи підозрюваного Ч. були його неадекватні, на думку слідчого, поведінка та відповіді на поставлені під час допиту питання (ухвала слідчого судді Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 10.10.2013). Разом з тим амбулаторної психіатричної експертизи для виявлення у підозрюваного розладу психічної діяльності або психічного захворювання у кримінальному провадженні не проводилось, що свідчить про передчасність призначення стаціонарної психіатричної експертизи.

Крім того, згідно з вимогами ч.2 ст.509 КПК питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи вирішується під час досудового розслідування — ухвалою слідчого судді за клопотанням сторони кримінального провадження в порядку, передбаченому для подання та розгляду клопотань щодо обрання запобіжного заходу, а під час судового провадження — ухвалою суду. З наведеного вбачається, що порядок розгляду питання про направлення особи для проведення психіатричної експертизи розглядається під час досудового розслідування за правилами гл.18 КПК, виключно з доведенням необхідності її проведення, при цьому для стаціонарної експертизи передумовою слід визначати результати амбулаторної експертизи.

Наведені висновки відповідають і практиці ЄСПЛ. Так, у пп.96, 97 рішення ЄСПЛ від 26.02.2015 у справі «Заїченко проти України №2» констатовано, що тримання під вартою особи, яка вважається психічно хворою, має відповідати цілям п.1 ст.5 конвенції, що полягає у запобіганні позбавленню осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного в підпункті «е». У зв’язку з останнім ЄСПЛ наголошує, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавленою свободи, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об’єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості захворювання (п.39 рішення від 24.10.79 у справі «Вінтерверп проти Нідерландів»).

При цьому жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічно хворою, не може розглядатися як таке, що відповідає пп.«е» п.1 ст.5 конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило застосовується навіть якщо метою тримання заявника є отримання медичного висновку (пп.47, 48 рішення від 5.10.2000 у справі «Вербанов проти Болгарії»). Конкретні форма та порядок можуть відрізнятися залежно від обставин.

У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, може бути прийнятним отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках є необхідною попередня консультація лікаря. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв’язку з відмовою зазначеної особи з’явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено:

4) перебування підозрюваного під наглядом у лікаря-психіатра.

Ухвалою слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 1.11.2013 задоволено клопотання про направлення підозрюваного К. до медичного закладу для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи, оскільки «згідно з довідкою Переяслав-Хмельницької районної лікарні Київської області К. перебуває на обліку у лікаря-психіатра».

Разом з тим у законодавстві, яке регламентує порядок надання психіатричної допомоги, термін «облік» не вживається. Отже, такі словосполучення, як «поставити на психіатричний облік», «зняти з психіатричного обліку», є неактуальними, адже законодавство, яке оперувало подібними термінами, вже втратило чинність. Основою організації амбулаторної психіатричної допомоги особам, які страждають на психічні розлади, є диспансерний метод надання медичної допомоги (Інструкція з організації диспансерного та консультативного нагляду осіб, які страждають на психічні розлади, при наданні амбулаторної психіатричної допомоги, затверджена наказом МОЗ від 22.01.2007 №20). Формами диспансеризації є диспансерний нагляд та консультативний нагляд.

Диспансерному нагляду підлягають особи, які страждають на психічні розлади та у зв’язку з формою та характером перебігу наявного розладу потребують систематичного спостереження за їх психічним станом лікарем-психіатром (або іншими фахівцями психіатричного закладу) для здійснення відповідних своєчасних профілактичних, діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів. Консультативний нагляд за особою, яка страждає на психічний розлад, установлюється з метою систематичного спостереження за перебігом психічного розладу у такої особи, проведення відповідних діагностичних, лікувальних, реабілітаційних та медико-соціальних заходів у разі, якщо форма та характер перебігу психічного розладу не потребують установлення за особою диспансерного нагляду або немає усвідомленої згоди особи чи її законного представника на проведення диспансерного нагляду, а підстави для надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку відсутні. Крім цього, якщо немає підстав для надання психіатричної допомоги у примусовому порядку, особа або її законний представник мають право відмовитись від диспансерного нагляду, а підставою припинення консультативного нагляду може бути відсутність повторних звернень за амбулаторною або стаціонарною психіатричною допомогою впродовж 3 років, окрім осіб, які є інвалідами у зв’язку з наявним психічним розладом (п.4.8. Інструкції з організації диспансерного та консультативного нагляду осіб, які страждають на психічні розлади при наданні амбулаторної психіатричної допомоги).

На підставі викладеного виникає питання процесуальної можливості призначення стаціонарної психіатричної експертизи, якщо є відомості про перебування особи під диспансерним або консультативним наглядом лікаря-психіатра, але без попереднього призначення амбулаторної психіатричної експертизи. Згідно з ч.1 ст.509 КПК однією з обставин, які дають підстави вважати, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була у неосудному стані чи вчинила кримінальне правопорушення в осудному стані, але після його вчинення захворіла на психічну хворобу, і при встановленні яких слідчий, прокурор зобов’язані залучити експерта, є наявність згідно з медичним документом в особи розладу психічної діяльності або психічного захворювання.

Із викладеного вбачається, що зазначені у довідці відповідної медичної установи відомості про перебування особи під диспансерним або консультативним наглядом самі по собі не є підставою для призначення стаціонарної психіатричної експертизи, для надання дозволу на проведення якої відповідно до ч.2 ст.509 КПК слідчим суддею має бути встановлена необхідність здійснення тривалого спостереження та дослідження особи. Такий висновок слідчого судді має грунтуватись на результатах акта амбулаторної психіатричної експертизи. З урахуванням викладеного не можна схвалити практику тих слідчих суддів, які задовольняють клопотання про направлення підозрюваного на стаціонарну психіатричну експертизу на підставі довідки з медичної установи про наявність у особи психічного розладу.

Наприклад, помилкове ототожнення висновку амбулаторної психіатричної експертизи та медичної довідки, яка підтверджує наявність психічного розладу або хвороби, має місце в ухвалі слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 7.07.2014, якою задоволено клопотання слідчого про направлення підозрюваного К. до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи.

З аналогічних міркувань не можна підтримати практику задоволення клопотань про направлення особи на стаціонарну психіатричну експертизу на підставі, що підозрюваний хворіє на епілепсію, мав травми або неврологічні хвороби голови, має синдром алкогольної залежності, якщо в матеріалах кримінального провадження немає висновку амбулаторної психіатричної експертизи. Наприклад, ухвалою слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області задоволено клопотання слідчого про направлення підозрюваного О. на стаціонарну комісійну судово-психіатричну експертизу, оскільки з його амбулаторної картки вбачалось, що підозрюваний є інвалідом ІІІ групи внаслідок вдавленого багато-осколочного перелому скроневої кістки та забою головного мозку, а також хворіє на епілепсію.

Аналіз судової практики дає підстави для висновку, що переважну кількість клопотань про направлення до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи було заявлено щодо осіб із процесуальним статусом підозрюваного. Разом із тим слідчими суддями розглядались клопотання про направлення потерпілих для проведення стаціонарної психіатричної експертизи.

Наприклад, ухвалою слідчого судді Ківерцівського районного суду Волинської області від 16.01.2014 відмовлено у задоволенні клопотання про направлення потерпілого М. до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, оскільки КПК не передбачає залучення потерпілого у примусовому порядку для проведення психіатричної експертизи.

Проте в судовій практиці траплялись випадки необгрунтованого задоволення таких клопотань. Зокрема, слідчий суддя Миколаївського районного суду Львівської області своєю ухвалою від 22.10.2013 задовольнив клопотання слідчого про направлення потерпілої С. до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, виходячи з такого: згідно з висновком амбулаторної судово-психіатричної експертизи С. має розлад психіки та поведінки внаслідок зловживання алкоголем, а для уточнення діагнозу необхідно провести стаціонарне обстеження та проведення стаціонарної психіатричної експертизи. З такою практикою не можна погодитись з огляду на таке.

КПК, крім підозрюваного, обвинуваченого (виходячи з ч.2 ст.509 КПК) не визначає кола учасників кримінального провадження, які можуть бути примусово направлені до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи. Зі змісту ч.1 ст.509 КПК вбачається, що метою проведення стаціонарної психіатричної експертизи є встановлення таких обставин:

1) чи була особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння у неосудному або обмежено осудному стані;

2) чи вчинила кримінальне правопорушення в осудному стані, але після його вчинення захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Натомість зазначені обставини не охоплюють психічний стан потерпілого. Тому надання дозволу на направлення потерпілого для проведення стаціонарної психіатричної експертизи є грубим порушенням процесуального законодавства, а така експертиза стосується винятково особи, яка ймовірно вчинила суспільно небезпечне діяння.

Проте психічний стан потерпілого може належати як до кваліфікуючих ознак злочину, який інкриміновано підозрюваному (наприклад, як ознака безпорадного стану), так і до обставин, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, або обставин, які обтяжують покарання (обставини, які підлягають доказуванню). Разом з тим зазначені обставини можна встановити без направлення потерпілого на стаціонарну психіатричну експертизу.

Також у практиці судового розгляду клопотань про залучення експерта був випадок звернення до слідчого судді з клопотанням про залучення експерта про проведення судово-психіатричної експертизи свідка. Таке клопотання ухвалою слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 18.07.2014 повернуто захиснику, оскільки до нього не було додано матеріалів, якими заявник обгрунтовує доводи клопотання. При цьому слідчий суддя, посилаючись на ст.242 КПК, вказав, що у слідчого судді немає повноважень на залучення експерта для проведення судово-психіатричної експертизи свідка.

Серед слідчих суддів немає єдиного підходу до зазначення в ухвалах строків, на які особу направлено до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи. Наприклад, резолютивна частина ухвали слідчого судді Андрушівського районного суду Житомирської області від 1.08.2013 щодо визначення строку, на який підозрюваного направлено для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи сформульована як «направити І. у медичний заклад — Київський міський центр судово-психіатричної експертизи для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи на строк не більше двох місяців. У деяких ухвалах слідчих суддів строки, на які підозрюваних направлено до медичного закладу для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи, не зазначені взагалі (ухвала слідчого судді Самарського районного суду Дніпропетровської області від 21.01.2014; ухвала Кегичівського районного суду Харківської області від 20.09.2013 та інші). Ухвалою слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 1.11.2013 строк, на який підозрюваного направлено на стаціонарну психіатричну експертизу становить 5 днів. В ухвалі слідчого судді Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 3.04.2014 строк, на який підозрюваного направлено до медичного закладу для проведення комплексної психолого-психіатричної експертизи, становить 21 день. Ухвалою слідчого судді Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 4.04.2013 підозрюваного В. направлено до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи на строк 1 місяць. В ухвалі слідчого судді Старовижівського районного суду Волинської області від 25.06.2013 строк, на який підозрюваного Г. направлено на стаціонарну психіатричну експертизу визначено так: «направити підозрюваного Г. до Волинської обласної психіатричної лікарні на строк, необхідний для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, але не більше двох місяців».

Проте відповідно до ч.2 ст.509 КПК питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи вирішується під час досудового розслідування в порядку, передбаченому для подання та розгляду клопотань щодо обрання запобіжного заходу.

Згідно із положеннями ч.4 ст.196 КПК слідчий суддя зобов’язаний визначити в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого цим кодексом, а, отже, строк застосування цих запобіжних заходів має бути чітко визначений. Частина 2 ст.509 КПК встановлює, що строк, на який особа може бути направлена до відповідного медичного закладу, не може перевищувати двох місяців. Отже, у ч.2 ст.509 КПК встановлено лише верхню межу строку, на який особу може бути направлено для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи. Керуючись викладеним, строк, на який особу направлено для проведення стаціонарної психіатричної експертизи має бути чітко визначений в ухвалі слідчого судді.

Разом із тим положення ч.2 ст.509 КПК щодо строку проведення стаціонарної психіатричної експертизи певною мірою не узгоджується із положеннями п.28 порядку проведення судово-психіатричної експертизи, відповідно до якого строк проведення стаціонарної експертизи становить не більше 30 діб. Залежно від обсягу та складності експертизи термін її проведення може бути продовжений за узгодженням з органом, що призначив експертизу. На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що слідчим суддям необхідно чітко зазначати строк, на який особу направлено до медичного закладу для проведення стаціонарної експертизи, передусім орієнтуючись на строк проведення психіатричної експертизи, встановлений п.28 порядку проведення судово-психіатричної експертизи, тобто не більше ніж на 30 діб. Невиконання цього припису може призвести до порушення ст.5 конвенції.

Аналіз судової практики дає підстави для висновку про наявність окремих помилок, які допускаються слідчими суддями при постановленні ухвал за результатами розгляду клопотань про направлення особи до медичного закладу для проведення судово-психіатричної експертизи.

Наприклад, ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м.Запоріжжя від 15.11.2013 задоволено клопотання слідчого про примусове залучення підозрюваної Ш. для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи та поміщення до установи із суворим наглядом. Проте у ст.509 КПК передбачено право слідчого судді направити особу до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи, а не застосовувати примусовий захід медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із визначеним судом рівнем нагляду (ч.1 ст.94 Кримінального кодексу), що робить такий виклад ухвали некоректним. В деяких ухвалах, постановлених за результатами розгляду клопотань про призначення психіатричної експертизи, вживається поняття, не передбачене законодавством — «перебування на обліку лікаря-психіатра». Зокрема, зазначена помилка є в ухвалі слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 1.11.2013; ухвалі слідчого судді Яготинського районного суду Київської області від 3.06.2013 та інших.

Деякі ухвали слідчих суддів характеризуються недоліками мотивувальної частини. Наприклад, ухвалою слідчого судді Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12.04.2013 клопотання слідчого про направлення особи на стаціонарну психіатричну експертизу повернуто у зв’язку з тим, що воно подано без додержання вимог ч.2 ст.244 КПК. Разом з тим замість викладу змісту клопотання слідчого в ухвалі викладений зміст заперечень підозрюваного на це клопотання. Також в ухвалі не зазначено, яких саме вимог ч.2 ст.244 КПК не додержано при зверненні із клопотанням.

Інший приклад. Мотивувальна частина ухвали слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 9.04.2014 містить лише короткий виклад клопотання про направлення підозрюваного М. до медичного закладу для проведення комплексної психіатрично-наркологічної експертизи та цитату ст.509 КПК. Доводів, які обгрунтовують направлення М. для проведення зазначеної експертизи, та підстав, якими слідчий суддя керувався, задовольняючи клопотання, з ухвали не вбачається.

Аналіз судової практики дає можливість сформулювати такі причини для відмови слідчих суддів у задоволенні клопотань про направлення особи до медичного закладу для проходження стаціонарної психіатричної експертизи:

1) сторона кримінального провадження просить поставити на розгляд експерта питання, на які є обгрунтована і однозначна відповідь у попередніх висновках експертиз.

Ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м.Чернігова від 20.06.2014 відмовлено в задоволенні клопотання захисника про направлення підозрюваного С. до медичного закладу для проведення стаціонарної комплексної психолого-психіатричної експертизи: чіткі відповіді на питання, які просить дослідити захисник у клопотанні, вже викладені у висновку амбулаторної комплексної судово-психіатричної експертизи, підготовленому судово-психіатричним експертним підрозділом КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня»;

2) недоведення стороною провадження необхідності у здійсненні тривалого спостереження та дослідження особи.

В одному з кримінальних проваджень проведено амбулаторну психіатричну експертизу підозрюваного Н., за результатами якої встановлено, що він страждає психічним захворюванням у формі помірно виражених розладів по експлозитивному типу та виражених когнітивно-мнестичних порушень внаслідок епілепсії з частими поліморфними судомними нападами та сутінковими станами свідомості. За своїм психічним станом Н. не може розуміти значення своїх дій та не може керувати ними. Натомість, на думку слідчого, здобуті під час розслідування докази свідчать про адекватну поведінку підозрюваного, що суперечить висновку експертизи. Слідчий звернувся до слідчого судді Першотравневого районного суду м.Чернівці із клопотанням про проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи, у задоволенні якого ухвалою від 22.05.2014 було відмовлено, з огляду на те, що наявність серійних нападів епілепсії підтверджується медичними документами за 2011 та 2012 роки, а також на те, що в ході амбулаторної судово-психіатричної експертизи Н. оглядала комісія з 20 лікарів-психіатрів, які прийшли до одностайного висновку;

3) відсутність встановлених ч.1 ст.509 КПК процесуальних підстав для звернення з клопотанням про направлення особи до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи.

Ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду м.Херсона від 15.07.2013 відмовлено у задоволенні клопотання слідчого про надання дозволу на направлення підозрюваного Д. до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи з тих міркувань, що слідчим не було винесено постанову про призначення цієї експертизи, що порушує приписи ч.1 ст.509 КПК.

Разом з тим в судовій практиці мали місце випадки необгрунтованої відмови у задоволенні клопотань про направлення підозрюваного для проведення стаціонарної психіатричної експертизи. Наприклад, підставою для відмови слідчим суддею Вінницького міського суду Вінницької області у задоволенні клопотання слідчого про направлення підозрюваного К. до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи стала неявка підозрюваного у судове засідання (ухвала від 4.03.2014). Проте ні ст.509 КПК, ні норми КПК, які регламентують розгляд клопотань про застосування запобіжного заходу, положення яких водночас регулюють порядок розгляду слідчим суддею питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи, не передбачають такої підстави для відмови у задоволенні клопотання як неявка підозрюваного. Більше того, згідно з ч.3 ст.187 КПК у разі неприбуття підозрюваного, обвинуваченого за судовим викликом і відсутності у слідчого судді на початок судового засідання відомостей про поважні причини, які перешкоджають його своєчасному прибуттю, слідчий суддя має право постановити ухвалу про привід підозрюваного, обвинуваченого, якщо він не з’явився для розгляду клопотання, або ухвалу про дозвіл на його затримання з метою приводу, якщо ухвала про привід не була виконана.

Згідно із положеннями п.8 ч.1 ст.309 КПК ухвалу слідчого судді про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або відмову у такому направленні, може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Аналіз судової практики дає підстави для висновку, що причини відмови у задоволенні скарг на ухвали слідчих суддів про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи становили:

1) фактична відсутність тих обставин, на які посилалась сторона захисту.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 1.07.2013 відмовлено у задоволенні апеляції на ухвалу слідчого судді Богунського районного суду м.Житомира від 21.06.2013: колегія суддів дійшла висновку про обгрунтованість рішення слідчого судді про задоволення клопотання про направлення підозрюваного І. до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи;

2) відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги.

Колегія суддів Апеляційного суду Полтавської області 14.04.2014 відмовила у задоволенні скарги підозрюваної Т. на ухвалу слідчого судді Київського районного суду м.Полтави від 6.03.2014, якою її направлено до комунального закладу «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня» для проведення психіатричної експертизи. В апеляційній скарзі підозрювана Т. просила направити її до НДІ соціальної і судової психіатрії у м.Києві. У задоволенні апеляційної скарги було відмовлено, оскільки відповідно до розподілу територій для здійснення стаціонарної психіатричної експертизи особам, які знаходяться під вартою, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я від 11.01.2010 №1, для Полтавської області визначено комунальний заклад «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня», м.Дніпропетровськ.

Інший приклад. Апеляційним судом Миколаївської області 20.01.2014 розглянуто апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді Центрального районного суду м.Миколаєва від 13.01.2014 про примусове залучення підозрюваного К. до проведення амбулаторної судово-психіатричної експертизи. В апеляційній скарзі захисник посилався на те, що єдиним доказом, який викликає сумнів у осудності К., є довідка Херсонського об’єднаного військового комісаріату від 16.10.2013, відповідно до якої К. cлужбу у Збройних силах не проходив у зв’язку з внутрішньочерепною травмою, що призвела до незначних порушень функції мозку, а сам К. не з’являється для проведення експертизи, так як вважає її проведення непотрібним. Апеляційним судом у задоволенні апеляційної скарги було відмовлено;

3) недоведеність тих обставин, на які посилається особа, яка подала скаргу.

Оскаржуючи ухвалу слідчого судді Жовтневого району Миколаївської області від 1.08.2013 про направлення для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, підозрюваний І. заявив про фальсифікацію висновку амбулаторної експертизи, яким рекомендовано направити його на стаціонарну психіатричну експертизу, так як в амбулаторних умовах неможливо провести диференційовану діагностику між реактивним психологічним станом та симуляцією. І. посилався на те, що амбулаторну експертизу проводив один лікар в присутності двох працівників конвою, а з висновку вбачається, що експертизу проводила комісія у складі трьох лікарів. Ухвалою від 16.08.2013 Апеляційний суд Миколаївської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги,, оскільки не встановив істотних порушень норм КПК, які вказують на неправильність прийнятого слідчим суддею рішення, а доводи підозрюваного не підтверджуються доказами.

Підстави для задоволення апеляційних скарг на ухвалу слідчого судді про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або відмову у такому направленні, становили:

1) при розгляді клопотання про проведення стаціонарної психіатричної експертизи слідчим суддею повністю не досліджено обставини проведення амбулаторної експертизи.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 27.01.2013 скасовано ухвалу слідчого судді Жовтневого районного суду Миколаївської області від 19.02.2013 з огляду на таке: підставою для задоволення клопотання про направлення підозрюваного Ш. на стаціонарну психіатричну експертизу став висновок амбулаторної психіатричної експертизи, оскільки в амбулаторних умовах визначити характер психічних розладів неможливо. Разом з тим з матеріалів кримінального провадження вбачається, що такий висновок амбулаторної експертизи зумовлений відмовою Ш. відповідати на питання експерта, а зазначена причина не входить до переліку причин, за якими неможливо проведення амбулаторної психіатричної експертизи, визначених у п.18 порядку проведення судово-психіатричної експертизи. Отже, амбулаторну психіатричну експертизу фактично не було проведено.

Розглядаючи клопотання про направлення особи для проведення стаціонарної психіатричної експертизи на підставі висновку амбулаторної психіатричної експертизи, слідчі судді повинні системно досліджувати обставини кримінального провадження;

2) порушення слідчим суддею положень ч.2 ст.509 КПК при розгляді клопотання про направлення підозрюваного на стаціонарну психіатричну експертизу.

Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25.11.2013 скасовано ухвалу слідчого судді Московського районного суду м.Харкова від 14.11.2013 про задоволення клопотання про надання дозволу на направлення підозрюваного на стаціонарну психіатричну експертизи, оскільки з матеріалів провадження не вбачалось відомостей про призначення амбулаторної психіатричної експертизи, що було підтверджено слідчим у судовому засіданні.

4. Проблемні питання розгляду клопотань про отримання зразків для експертизи

Статтею 245 КПК регламентовано отримання зразків для експертизи. У разі необхідності отримання зразків для проведення експертизи вони відбираються стороною кримінального провадження, яка звернулася за проведенням експертизи або за клопотанням якої експертиза призначена слідчим суддею. У разі, якщо проведення експертизи доручено судом, відібрання зразків для її проведення здійснюється судом або за його дорученням залученим спеціалістом.

У ч.2 ст.245 КПК закріплено відсилочну норму, згідно з якою порядок відібрання зразків з речей і документів встановлюється відповідно до положень про тимчасовий доступ до речей і документів (стст.160—166 КПК). Натомість відбирання біологічних зразків у особи за її згодою здійснюється за правилами, передбаченими ст.241 КПК (ч.3 ст.245 КПК). У разі відмови особи добровільно надати біологічні зразки слідчий суддя, суд за клопотанням сторони кримінального провадження, що розглядається в порядку, передбаченому стст.160—166 КПК, має право дозволити слідчому, прокурору (або зобов’язати їх, якщо клопотання було подано стороною захисту) здійснити відбирання біологічних зразків примусово.

Аналіз судової практики дає підстави для висновку, що слідчими суддями здебільшого правильно застосовуються положення стст.160—166, 245 КПК, які регламентують порядок клопотань про отримання зразків для експертизи.

За результатами розгляду матеріалів, наданих для аналізу, можна визначити основні причини для задоволення слідчими суддями клопотань про примусове відбирання зразків для експертизи:

1) слідчим винесено постанову про призначення експертизи стосовно підозрюваного, який відмовляється від добровільного надання зразків.

Ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м.Запоріжжя від 23.10.2013 задоволено клопотання слідчого про надання дозволу на примусове відібрання біологічних зразків у підозрюваного К., оскільки для виявлення слідів злочину, передбаченого ч.2 ст.15, ч.1 ст.115 КПК необхідно провести ряд експертиз, для чого потрібні зразки крові, слини, волосся та шкіри підозрюваного, який у присутності понятих відмовився надати такі зразки;

2) слідчим винесено постанову про призначення експертизи стосовно потерпілого, який відмовляється від добровільного надання біологічних зразків, а проведення експертизи є необхідним для повноти досудового розслідування.

За такої підстави слідчим суддею Сколівського районного суду Львівської області від 27.06.2013 задоволено клопотання про надання дозволу на примусове відбирання біологічних зразків у потерпілого;

3) направлені для проведення експертизи зразки не можуть бути використані для проведення експертизи при відмові підозрюваного добровільно надати зразки повторно.

Прокурором подано клопотання про примусове відібрання біологічних зразків з огляду на те, що при проведенні молекулярно-генетичної експертизи виявлено невідповідність наданих для проведення експертизи зразків, а підозрюваний відмовився надати зразки крові, що підтверджується протоколом. Ухвалою слідчого судді Борщівського районного суду Тернопільської області від 24.03.2014 клопотання задоволено.

Підстави для відмови у задоволенні клопотання про примусове отримання зразків для експертизи становили:

1) відсутність правових підстав для проведення слідчих дій.

Слідчим суддею Куйбишевського районного суду Запорізької області ухвалою від 19.11.2013 відмовлено у задоволенні клопотання М. про відібрання біологічних зразків. 18.11.2013 М. звернулась до правоохоронних органів із заявою про умисну спробу наїзду на неї автомобільним транспортом, вчинену Г. Також у своїй заяві М. просила провести освідування Г. на предмет алкогольного сп’яніння, що працівниками правоохоронних органів здійснено не було, після чого М. звернулась до слідчого судді із клопотанням про відібрання біологічних зразків для проведення експертизи на ступінь алкогольного сп’яніння. Відомості за заявою М. до ЄРДР не вносились, а з матеріалів провадження вбачається, що розгляд заяви М. було припинено у зв’язку із відсутністю в діях Г. ознак будь-якого кримінального правопорушення, але Г. було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.122 КпАП. Слід погодитись із такою позицією суду, оскільки КПК передбачає порядок відібрання зразків для експертизи як виду слідчих дій, які можуть бути здійснені лише після внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР (за винятком огляду місця події);

2) клопотання про примусове відібрання зразків для експертизи подано стосовно свідка.

Ухвалою слідчого судді Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 20.02.2014 відмовлено у задоволенні клопотання слідчого про примусове відібрання зразків підпису та почерку, оскільки нормами КПК не передбачено проведення такої слідчої дії стосовно свідка;

3) відсутні докази, які підтверджують необхідність задоволення клопотання.

Потерпілий в ході досудового розслідування вказав, що голос однієї із невідомих осіб, які вчинили щодо нього злочин, передбачений ч.3 ст.187 КПК, схожий на голос його знайомого В. Для встановлення можливої причетності В. до нападу на потерпілого В. було запропоновано проведення дослідження зразків його крові, слини та поту для порівняння із відповідними зразками на загубленій невідомими особами панчосі, якою вони закривали свої обличчя. Взявши до уваги, що можливість перебування В. на місці злочину спростовується показаннями свідків та грунтується лише на суперечливих поясненнях потерпілого, наданих одразу після вчинення злочину, слідчий суддя Носівського районного суду м.Носівка Чернігівської області відмовив у задоволенні клопотання слідчого про примусове відібрання біологічних зразків у підозрюваного В.;

4) відсутність обставин, якими обгрунтовуються доводи клопотання.

Слідчий суддя Носівського районного суду Чернігівської області ухвалою від 18.01.2013 відмовив у задоволенні клопотання слідчого про примусове відібрання біологічних зразків у потерпілої С., оскільки у судовому засіданні не підтвердилась відмова потерпілої С. від добровільного відібрання біологічних зразків: під час засідання встановлено, що копію постанови про призначення молекулярно-генетичної експертизи потерпіла С. не отримувала і до отримання копії клопотання слідчого не знала про необхідність відібрання у неї біологічних зразків, на що згодна у добровільному порядку;

5) у клопотанні не зазначено, для яких саме експертиз необхідно відібрати зразки у підозрюваного та не надано доказів призначення експертиз.

Ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду м.Києва від 1.10.2014 відмовлено у задоволенні клопотання слідчого про примусове відібрання зразків для експертного дослідження, оскільки у клопотанні не зазначено, для яких саме експертиз необхідно відібрати зразки у підозрюваного та не надано доказів призначення експертиз;

6) неявка особи, яка подала клопотання.

Слідчий суддя Рівненського міського суду Рівненської області ухвалою від 6.06.2014 відмовив у задоволенні клопотання слідчого про примусове відібрання біологічних зразків з мотивів неявки слідчого, якому було повідомлено про дату і час розгляду клопотання;

7) відмова сторони кримінального провадження від клопотання.

Слідчим подано заяву про повернення клопотання про примусове відібрання у підозрюваного біологічних зразків для проведення молекулярно-біологічної експертизи у зв’язку з нововиявленими обставинами. Слідчим суддею відмовлено у наданні дозволу на примусове відібрання у підозрюваного біологічних зразків, оскільки у цьому відпала необхідність;

8) до клопотання про примусове відібрання зразків не додано матеріалів, які обгрунтовують доводи клопотання.

Наприклад, слідчий суддя Ленінського районного суду м.Кіровограда відмовив у задоволенні клопотання слідчого про примусове відібрання біологічних зразків, виходячи з такого. Відповідно до ч.5 ст.132 КПК сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді докази обставин, на які вони посилаються, а також відповідно до ч.6 ст.132 КПК до клопотання слідчого має додаватись витяг з ЄРДР. В порушення зазначених норм до клопотання слідчого не додано витяг з ЄРДР, а копії документів, якими слідчий обгрунтовує клопотання, не засвідчені, що позбавляє суд можливості пересвідчитись в ідентичності цих документів їх оригіналам.

Наголошуючи на правильності рішення про відмову у задоволенні клопотання в цілому, необхідно звернути увагу на таке. У ст.245 КПК закріплені бланкетні норми щодо порядку розгляду клопотання про примусове відібрання зразків для експертизи, які відсилають до положень КПК про тимчасовий доступ до речей і документів, але лише до визначених у ст.245 КПК статей, зокрема, стст.161—166 КПК. Тому висновок слідчого судді про те, що порядок примусового відібрання зразків для експертизи регламентується й іншими, загальними нормами, дія яких поширюється на усі заходи забезпечення провадження, є хибним.

Суперечливою є практика розгляду слідчими суддями клопотань щодо відібрання біологічних зразків для експертизи у особи, яка не є стороною кримінального провадження. Наприклад, ухвалою слідчого судді Київського районного суду м.Одеси від 27.06.2014 відмовлено у задоволенні клопотання про здійснення примусового відібрання біологічних зразків для експертизи щодо Н., оскільки процесуальний статус цієї особи у кримінальному провадженні не визначений. Проте мав місце і інший підхід. Наприклад, ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м.Києва від 13.05.2013 задоволено клопотання про надання дозволу на примусове відібрання зразків відбитків пальців у працівника міліції С., оскільки суд оцінив службове становище С. як можливість ухилитись від надання зразків. С. також не відноситься до жодної із сторін кримінального провадження.

У ст.245 КПК не визначено переліку осіб, у яких можуть бути відібрані зразки для експертизи. Разом з тим системний підхід до тлумачення положень стст.245 та 163 КПК (положення про тимчасовий доступ до речей і документів) дає підстави для висновку, що зразки для експертизи у кримінальному провадженні можуть бути відібрані у тієї особи, яка фактично володіє ними, незалежно від того, чи є ця особа стороною кримінального провадження. Тому не можна погодитись із практикою тих слідчих суддів, які відмовляють у задоволенні клопотань про примусове відібрання зразків для експертизи винятково з тих міркувань, що особа, яка фактично володіє такими зразками, не є стороною кримінального провадження. Проте з ухвали слідчого судді Печерського районного суду м.Києва від 13.05.2013 вбачається, що С. не ознайомлено з постановою суду щодо призначення дактилоскопічної експертизи стосовно нього і добровільно надати зразки відбитків пальців йому не запропоновано. Частина 3 ст.245 КПК передбачає примусове відбирання біологічних зразків на підставі ухвали слідчого судді у разі відмови надати їх добровільно. Керуючись викладеним, із зазначеною ухвалою не можна погодитись.

Суперечливими є позиції слідчих суддів щодо необхідності зазначення в ухвалі строку її дії. Наприклад, строк дії, вказаний в ухвалі слідчого судді Дарницького районного суду м.Києва від 9.07.2013 про надання дозволу на примусове відібрання відбитків пальців для проведення дактилоскопічної експертизи, зокрема, «строк дії ухвали не може перевищувати одного місяця з дня постановлення ухвали». В ухвалі слідчого судді Київського районного суду м.Одеси від 4.04.2014 також зазначений строк дії ухвали: «строк дії ухвали становить 30 (тридцять днів) і обчислюється з дня постановлення ухвали». В ухвалі слідчого судді Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 21.03.2014 також зазначено строк дії ухвали. Така практика є обгрунтованою, оскільки розгляд клопотань про примусове відбирання зразків для експертизи здійснюється відповідно до положень КПК про розгляд клопотань про надання тимчасового доступу до речей і документів, а у п.7 ч.1 ст.164 КПК передбачено такий реквізит ухвали як строк її дії. Проте в переважній кількості ухвал слідчих суддів про примусове відібрання зразків для експертизи строк дії ухвали не зазначений, що суперечить п.7 ч.1 ст.164 КПК.

Необхідно зазначити, що у судовій практиці були випадки помилкового застосування норм КПК.

Наприклад, для проведення експертизи запису і звуку слідчий звернувся до слідчого судді з клопотанням про відібрання зразків голосу підозрюваного М., який відмовився від висловлювань в голос під час проведення процесуальних дій за його участю із застосуванням аудіофіксації. Ухвалою від 12.03.2014 слідчий суддя Дніпровського районного суду відмовив у задоволенні клопотання, з огляду на те, що слідчий не навів достатніх підстав уважати, що голос є біологічним продуктом життєдіяльності людини. Із зазначеним судовим рішенням не можна погодитись, оскільки у ст.245 КПК використано загальне поняття «зразки для експертизи» та два родових поняття «зразки з речей та документів» та «біологічні зразки». Тому належність голосу до біологічних зразків не належить до тих обставин, які підлягають доказуванню при розгляді клопотання. Крім цього, з положень ст.245 КПК вбачається єдиний процесуальний порядок розгляду клопотань про примусове відбирання зразків з речей і документів та біологічних зразків, тоді як порядок відбирання таких зразків регламентовано ст.241 КПК.

В резолютивних частинах деяких ухвал слідчих суддів про примусове відібрання зразків для експертизи має місце роз’яснення права сторони на оскарження ухвали в суді апеляційної інстанції, що суперечить п.10 ч.1 ст.309 КПК. Зокрема, посилання на таке право сторони кримінального провадження є в ухвалі слідчого судді Дніпровського районного суду від 12.03.2014 про відмову у задоволенні клопотання слідчого про примусове відібрання зразків для експертного дослідження. Аналогічну помилку допущено в ухвалі слідчого судді Іллічівського міського суду Одеської області від 29.07.2013: «ухвала може бути оскаржена підозрюваним або його захисником в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Апеляційного суду Одеської області протягом п’яти днів з моменту вручення підозрюваному, який перебуває під вартою, копії судового рішення».

У п.10 ч.1 ст.309 КПК передбачено, що під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку лише ті ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, яким дозволено вилучення речей і документів, які посвідчують користування правом на здійснення підприємницької діяльності, або інших, за відсутності яких фізична особа-підприємець чи юридична особа позбавляються можливості здійснювати свою діяльність. Отже, виходячи з п.10 ч.1 ст.309 КПК та ч.3 ст.245 КПК, ухвали слідчого судді, постановлені в результаті розгляду клопотань про примусове відбирання біологічних зразків, не підлягають апеляційному оскарженню. Тому слід схвалити практику тих апеляційних судів, які відмовляли у відкритті провадження за апеляційними скаргами на такі ухвали. Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 28.02.2014 відмовлено у відкритті апеляційного провадження по скарзі на ухвалу слідчого судді Соснівського районного суду м.Черкас від 18.02.2014 про відмову у задоволенні клопотання про примусове відібрання біологічних зразків.

В судовій практиці також мали місце порушення п.2 ч.1 ст.372 КПК щодо обов’язкового зазначення в мотивувальній частині ухвали мотивів, з яких суд виходив при постановленні ухвали. Ухвала слідчого судді Галицького районного суду м.Львова від 11.02.2014 про надання дозволу на примусове відібрання зразків — підстави для задоволення клопотання сформульовані так: «заслухавши пояснення слідчого, прокурора, оглянувши матеріали кримінального провадження, вважаю, що клопотання підлягає до задоволення, а тому слід надати згоду на примусове відбирання біологічних зразків, оскільки такі мають істотне значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні». Із цитованого формулювання фактично не вбачається мотивів, які зумовили висновок слідчого судді про необхідність примусового відбирання біологічних зразків.

Крім цього, в практиці слідчих суддів траплялись випадки надання дозволу на відібрання біологічних зразків не для експертизи, а для проведення інших слідчих дій. Так, ухвалою слідчого судді Кам’янського районного суду Черкаської області від 12.01.2014 задоволено клопотання про надання дозволу на відібрання біологічних зразків для проведення огляду.

З цим не можна погодитись, з огляду на таке. По-перше, ст.245 КПК передбачає порядок відібрання біологічних зразків лише для проведення експертиз. По-друге, огляд здійснюється для виявлення на тілі підозрюваного, свідка чи потерпілого слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет, якщо для цього не потрібно проводити судово-медичну експертизу, що виключає також необхідність у відібранні зразків для експертизи. Отже, така практика надання дозволу на відібрання біологічних зразків суперечить положенням стст.241, 245 КПК.

Пунктом 7 ч.1 ст.303 КПК передбачено, що особа, якій рішенням слідчого, прокурора відмовлено у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій, може оскаржити відмову у задоволенні її клопотання. Правом оскарження рішення слідчого, прокурора про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій також наділені представник, законний представник особи, якій відмовлено у задоволенні клопотання, та захисник такої особи. Скарга на рішення про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій подається протягом десяти днів з моменту прийняття рішення. Оскільки відмова слідчого, прокурора у проведенні слідчих дій оформлюється постановою, то строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Скарги на рішення про відмову у проведенні слідчих дій розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими стст.318—380 КПК, з урахуванням положень гл.26 КПК.

За результатами аналізу судової практики можна зробити висновок про те, що у переважній кількості випадків слідчі судді під час розгляду скарг на постанову слідчого про відмову у проведенні слідчих дій правильно застосовують кримінальне процесуальне законодавство. Разом із тим з наданих для аналізу матеріалів убачаються окремі помилки, пов’язані із визначенням предмета оскарження — рішень слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій. КПК не передбачає вичерпного переліку слідчих дій, обмежуючись дефініцією, сформульованою у ч.1 ст.223 КПК. Зокрема, слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні (ч.1 ст.223 КПК).

Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення мети. Згідно із ч.6 ст.223 КПК слідча (розшукова) дія, що здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, проводиться за участю особи, яка її ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо або така особа письмово відмовилась від участі у ній.

Із системного аналізу положень ч.1 ст.223 та ч.1 ст.303 КПК випливає, що предметом оскарження слідчому судді є відмова у задоволенні клопотання про проведення будь-якої слідчої дії, тобто такої дії, яка спрямована на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні. Це зумовлює хибність висновків окремих слідчих суддів про те, що якщо у ч.1 ст.303 КПК не зазначено певної дії, яка спрямована на отримання доказів або перевірку вже отриманих доказів, то вона не охоплюється поняттям слідчих дій у значенні п.7 ч.1 ст.303 КПК. Прикладом неправильного тлумачення приписів ч.1 ст.223 та ч.1 ст.303 КПК є ухвала слідчого судді Першотравневого районного суду м.Чернівці від 9.01.2014, якою відмовлено у відкритті провадження по скарзі потерпілого на постанову слідчого про додатковий допит свідків на тій підставі, що у КПК не передбачено оскарження постанови слідчого щодо проведення допиту свідків.

З досліджених у ході підготовки узагальнення ухвал слідчих суддів убачається, що не завжди слідчі судді розмежовують скарги на постанову про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій (п.7 ч.1 ст.303 КПК) та скарги на дії або бездіяльність слідчих як нездійснення процесуальних дій, які слідчий зобов’язаний вчинити у визначений КПК строк (п.1 ч.1 ст.303 КПК).

Наприклад, слідчий суддя Шевченківського районного суду м.Чернівці відмовив у задоволенні скарги потерпілого на бездіяльність слідчого, виходячи з такого. Постановою слідчого задоволено клопотання потерпілого про проведення одночасного допиту свідків та проведення слідчого експерименту. Разом з тим слідчий не провів вказані слідчі дії, посилаючись на те, що свідки не бажають приймати участь в одночасному допиті та слідчому експерименті. Узявши це до уваги, слідчий суддя постановив ухвалу про відмову у задоволенні скарги, оскільки, на думку слідчого судді, якщо слідчий задовольнив клопотання про проведення слідчих дій, то бездіяльності слідчого немає. З ухвалою слідчого судді не можна погодитись, оскільки потерпілий оскаржував не постанову про відмову у задоволенні клопотання, а саме бездіяльність слідчого, яка полягає у непроведенні слідчих дій, визначених постановою цього слідчого. Також ст.139 та ст.140 КПК передбачають наслідки неприбуття свідка на виклик слідчого та привід свідка, з огляду на що слідчий має процесуальну можливість забезпечити явку свідків на допит, але не використав повноваження, визначені зазначеними статтями КПК, що свідчить про бездіяльність.

При розгляді скарг на постанови слідчих слідчі судді повинні чітко розмежовувати відмову у задоволенні клопотання про вчинення слідчих дій та бездіяльність слідчого, яка полягає у нездійсненні певних процесуальних дій у визначений КПК строк. Зокрема, ухвалою слідчого судді Берегівського районного суду Закарпатської області від 28.02.2014 відмовлено у задоволенні скарги В. на бездіяльність слідчого. Слідчий відмовив у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій, про що прийняв відповідну постанову, що потерпілий оцінив як бездіяльність слідчого. Дослідивши матеріали кримінального провадження, слідчий суддя дійшов висновку про обгрунтованість відмови слідчого у задоволенні клопотання, оскільки частина дій, які просив вчинити потерпілий, не належать до слідчих, а проведення інших слідчих дій є передчасним.

Також у судовій практиці мали місце розгляд слідчим суддею скарги на процесуальне рішення, яке не оформлене постановою. Наприклад, представником потерпілого Л. заявлено клопотання про проведення слідчих дій, про відмову у задоволенні якого слідчий не виніс постанову, а повідомив у довільній формі. Захисник потерпілого звернувся до слідчого судді зі скаргою на відмову у задоволенні клопотання. Ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17.10.2013 відмовлено у задоволенні скарги, оскільки оскаржується не процесуальне рішення слідчого, а письмове повідомлення, тобто інші дії слідчого чи його бездіяльність, які не підпадають під предмет оскарження згідно з вимогами п.7 ч.1 ст.303 КПК. Разом із тим, хоча слідчий суддя прийняв правильне процесуальне рішення, не можна погодитись із іншими положеннями ухвали. Зокрема, в ухвалі викладені посилання на те, що у ч.1 ст.303 КПК передбачений вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, які підлягають оскарженню, а також на те, що скарга на інші дії слідчого, прокурора може бути подана під час підготовчого провадження.

З ч.1 ст.303 КПК вбачається, що на досудовому провадженні можуть бути оскаржені не лише визначені цієї частиною ст.303 КПК прояви бездіяльності, а бездіяльність, яка полягає у «нездійсненні інших процесуальних дій», які слідчий, прокурор зобов’язані вчинити у визначений КПК строк. З цього випливає, що відмова у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій, здійснена у формі, яка суперечить КПК, може вважатись нездійсненням інших процесуальних дій в контексті п.1 ч.1 ст.303 КПК, а тому і бути оскарженою до слідчого судді саме на стадії досудового розслідування.

Тому необхідно схвалити протилежний підхід до вирішення скарги на рішення слідчого — відмову слідчого у задоволенні клопотання. Наприклад, ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 18.03.2013 задоволено скаргу захисника на відмову у проведенні одночасного допиту свідка та підозрюваного: про відмову у задоволенні клопотання слідчий повідомив листом без дати, без винесення постанови, причому відмову не мотивував, хоча із клопотання вбачаються підстави для його задоволення.

Аналіз судової практики дає можливість визначити основні причини задоволення скарг:

1) висновок слідчого судді про те, що відмова у задоволенні клопотання порушує обов’язок слідчого виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного.

Ухвалою слідчого судді Ковпаківського районного суду м.Суми від 7.05.2014 задоволено скаргу на відмову у задоволенні клопотання про витребування матеріалів про відмову у порушенні кримінальної справи та їх приєднання до матеріалів кримінального провадження, оскільки у зазначених матеріалах можуть міститись відомості, що мають істотне значення для кримінального провадження.

За аналогічних підстав слідчий суддя Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області ухвалою від 19.02.2014 задовольнив скаргу підозрюваної Л. на постанову про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій з метою встановлення обставин дорожньо-транспортної події. Відмову мотивовано відсутністю попереджувального знаку «аварійно-небезпечна ділянка» та обмеження швидкості, на наявність яких посилається підозрювана, на час дорожньо-транспортної події у 2005 році. Взявши до уваги докази підозрюваної (фото попереджувального знаку, показання свідків), слідчий суддя дійшов до висновку, що слідчим у ході розгляду клопотання підозрюваної не вчинено усіх дій, спрямованих на всебічне, повне та об’єктивне дослідження всіх обставин, і відмова у задоволенні клопотання є немотивованою;

2) порушення слідчим, прокурором приписів КПК щодо порядку розгляду клопотання.

Слідчий суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області ухвалою від 14.01.2014 задовольнив скаргу потерпілої Ж. на постанову прокурора про відмову від проведення слідчих дій за таких підстав. Відповідно до ч.2 ст.220 КПК про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об’єктивних причин — надсилається їй. Натомість прокурор направив Ж. не постанову, а повідомлення про відмову у задоволенні клопотання;

3) порушення слідчим, прокурором приписів КПК, що регламентують процесуальний статус сторін.

Представник ПАТ «Перший український міжнародний банк» звернувся зі скаргою на постанову слідчого про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій, прийнятою на тій підставі, що ПАТ «ПУМБ» не є потерпілим у кримінальному провадженні. При розгляді скарги слідчим суддею було встановлено, що кримінальне провадження було зареєстровано до ЄРДР саме за заявою представника ПАТ «ПУМБ» З., але у залученні до кримінального провадження представника потерпілого З. було відмовлено, пам’ятку про процесуальні права не вручено. На підставі викладеного, ухвалою слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 15 квітня 2014 року постанову слідчого про відмову у проведенні слідчих дій скасовано;

4) необгрунтованість відмови слідчого у задоволенні клопотання про проведення слідчої дії.

Постановою слідчого від 31.05.2013 відмовлено у задоволенні клопотання потерпілого Б. про додатковий допит свідків Д. та П. з огляду на те, що орган досудового розслідування не має необхідності у додатковому допиті П., а Д. є нотаріусом, і не може бути допитаний про відомості, що становлять нотаріальну таємницю. Розглядаючи скаргу потерпілого Б., слідчий суддя дійшов висновку про безпідставність відмови слідчого у задоволенні клопотання, оскільки у клопотанні Б. обгрунтував в, чому полягає необхідність додаткового допиту свідка П., навів питання, які мають значення для повноти розслідування і не були з’ясовані у нього під час попереднього допиту. Також слідчий суддя не погодився із висновком слідчого про неможливість допиту свідка Д., який є нотаріусом: відповідно до ч.9 ст.8 закону «Про нотаріат» нотаріус не має права давати свідчення як свідок щодо відомостей, які становлять нотаріальну таємницю, крім випадків, коли цього вимагають особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії, а нотаріальна дія, про здійснення якої просить допитати підозрюваний Б., була вчинена за його дорученням. На підставі викладеного слідчий суддя Корольовського районного суду м.Житомира ухвалою від 31.07.2013 задовольнив скаргу, скасував постанову слідчого та зобов’язав його провести допит свідків у присутності потерпілого Б.

Інший приклад. Постановою слідчого відмовлено у задоволенні клопотання представника потерпілого Х. про проведення слідчого експерименту із залученням судового медичного експерта, посилаючись на те, що слідчий експеримент вже було проведено. Ухвалою слідчого судді Герцаївського районного суду Чернівецької області від 9.07.2014 скаргу представника потерпілого Х. задоволено, оскільки під час проведеного слідчого експерименту фактично не встановлено механізму спричинення тілесних ушкоджень потерпілому, що зумовлює доцільність проведення нового слідчого експерименту із залученням спеціаліста;

5) відмовою у задоволенні клопотання порушено процесуальні права підозрюваного або потерпілого.

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м.Чернівці від 1.08.2014 задоволено скаргу потерпілого на постанову слідчого у частині відмови у задоволенні клопотання про допит свідків. Підставою для відмови слідчим у задоволенні клопотання стало те, що свідки вже були допитані. Слідчий суддя скасував постанову слідчого з огляду на те, що під час допиту не з’ясовані всі питання, які необхідно поставити свідкам, а також через те, що допит свідків було проведено без забезпечення присутності потерпілого, чим порушено його процесуальні права, передбачені п.3 ч.2 ст.56 КПК;

6) фактична відсутність обставин, на підставі яких слідчим відмовлено у задоволенні клопотання сторони.

Постановою слідчого від 4.06.2013 відмовлено у задоволенні клопотання потерпілого про проведення одночасного допиту та слідчого експерименту за участю підозрюваної Т. у зв’язку із можливістю виникнення небезпеки для її здоров’я, оскільки підозрювана Т. перебуває у стані вагітності. Розглянувши матеріали провадження, слідчий суддя Деснянського районного суду м.Чернігова не знайшов обставин, які свідчать про загрозу для життя та здоров’я підозрюваної, і, врахувавши необхідність проведення слідчого експерименту для повноти розслідування, ухвалою від 27.06.2013 задовольнив скаргу.

Інший приклад. Ухвалою Шевченківського районного суду м.Чернівці від 15.04.2014 задоволено скаргу потерпілих на постанову слідчого про відмову у витребуванні додаткових висновків експертизи із установи, яка проводила ці експертизи, посилаючись на те, що усі висновки експертиз наявні у матеріалах кримінального провадження. Дослідивши матеріали провадження, слідчий суддя встановив відсутність документів, про витребування яких заявлено клопотання;

7) у кримінальному провадженні були проведені інші дії щодо дослідження предмету злочину.

Ухвалою слідчого судді Кобеляцького районного суду Полтавської області від 22.05.2014 скасовано постанову слідчого, якою відмовлено в задоволенні клопотання про призначення товарознавчої експертизи: у матеріалах кримінального провадження наявний висновок суб’єкта оціночної діяльності, у якому не з’ясовано ті питання, які доцільно дослідити. Оскільки оцінка майна не є висновком товарознавчої експертизи, слідчим суддею зобов’язано слідчого призначити товарознавчу експертизу.

Інший приклад. Слідчий відмовив у задоволенні клопотання про призначення товарознавчої експертизи для вирішення питання, чи з доброякісної або недоброякісної сировини підозрюваний виготовив алкогольні напої та чи становлять ці напої загрозу для життя і здоров’я людей. Відмову мотивовано тим, що в матеріалах справи є висновок експертизи, проведеної експертом ДП «Закарпатський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації». Проте зі змісту документа, виданого вказаним центром, вбачається, що проведено не експертизу, а складено протокол випробувань зразків спиртних напоїв, а працівник, який склав протокол, не має ліцензії на проведення експертиз та не зареєстрований в єдиному реєстрі судових експертів. Крім цього, питання, чи з доброякісної або недоброякісної сировини підозрюваний виготовив алкогольні напої та чи становлять ці напої загрозу для життя і здоров’я людей, які мають значення для кваліфікації злочину, не ставились слідчим у постанові про проведення слідчих дій. Ухвалою слідчого судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 29.01.2013 скаргу захисника підозрюваного було задоволено;

8) невідповідність постанови слідчого вимогам КПК.

Слідчим суддею Броварського міськрайонного суду Київської області скасовано постанову слідчого про відмову у задоволенні клопотання про призначення повторної судово-медичної експертизи: слідчий суддя дійшов висновку, що постанова слідчого не відповідає вимогам ч.5 ст.110 КПК, є недостатньо мотивованою і такою, що суперечить ч.3 ст.93 КПК.

Інший приклад. Ухвалою слідчого судді Миронівського районного суду Київської області від 11.11.2013 частково задоволено скаргу представника потерпілого з огляду на те, що «резолютивна частина оскаржуваної постанови вказує на неможливість проведення слідчих дій, а мотивувальна частина постанови взагалі не містить підстав, обгрунтувань та мотивів прийняття рішення (про відмову у задоволенні клопотання)»;

9) слідчим не було призначено експертизу, яка відповідно до ч.2 ст.242 КПК, є обов’язковою.

Слідчим відмовлено у задоволенні клопотання про призначення комісійної судово-медичної експертизи, оскільки у матеріалах справи є висновок судово-медичної експертизи. Проте зазначена експертиза проведена в межах іншого кримінального провадження, а отже, слідчим ця експертиза не призначалась, всупереч п.2 ч.2 ст.242 КПК. Ухвалою слідчого судді Київського районного м.Одеси від 12.05.2014 скаргу захисника підозрюваного задоволено і постанову слідчого скасовано.

Також у судовій практиці були випадки немотивованого задоволення скарг на постанову слідчого про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих дій. Зокрема, у мотивувальній частині ухвали від 11.09.2013, якою скасовано постанову про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій, слідчий суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області навів слідчі дії, у проведенні яких було відмовлено, та зміст положень ч.2 ст.9, ч.1 ст.303 та ст.223 КПК, не вказавши, в чому полягала неправомірність процесуального рішення слідчого.

Основні причини відмови у задоволенні скарг на постанови слідчого про відмову в проведенні слідчих дій становили:

1) відсутність правових підстав для задоволення слідчим клопотання сторони захисту або потерпілого.

Захисник підозрюваного звернулась до слідчого судді зі скаргою на постанову слідчого про часткове задоволення клопотання про застосування технічних засобів аудіо- та відеозапису від 28.02.2014. Ухвалою слідчого судді Бериславського районного суду Херсонської області від 7.03.2014 у задоволенні скарги на зазначену постанову слідчого відмовлено, оскільки відмова у застосуванні засобів аудіозапису була зумовлена відсутністю таких засобів на балансі РВ.

Іншим прикладом відмови у задоволенні скарги на постанову прокурора є ухвала слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21.05.2014. Захисник підозрюваного П. звернувся до прокурора із клопотанням про проведення слідчих дій — допиту кількох свідків та повернення тимчасово вилученого майна, у задоволенні якого відмовлено постановою від 5.05.2014, яка є предметом оскарження. Слідчий суддя відмовив у задоволенні скарги з огляду на те, що скаржник просить зобов’язати прокурора вчинити дії, які у кримінальному провадженні вчиняє слідчий, а не прокурор як процесуальний керівник;

2) відсутність доказів на підтвердження викладених у скарзі обставин.

З цієї підстави слідчий суддя Ковпаківського районного суду м.Суми ухвалою від 13.12.2013 відмовив у задоволенні скарги С. на постанову слідчого про відмову у одночасному допиті свідків К., Г. і З., оскільки С. не надав доказів, які підтверджують наявність розбіжностей у їх поясненнях;

3) недоліки скарги, які унеможливлюють правову оцінку обгрунтованості вимог.

Ухвалою Кіровського районного суду м.Кіровограда від 23.05.2014 відмовлено у задоволенні скарги на постанову слідчого про відмову у задоволенні клопотання про допит свідків з огляду на те, що у скарзі не вказано прізвище, ім’я, по батькові осіб, яких заявник просить допитати і в чому полягає необхідність їх допиту;

4) обставини, на які посилається скаржник не знайшли свого підтвердження під час судового засідання.

2.12.2013 було проведено слідчий експеримент на місці ДТП за участю свідка П. Потерпілий відмовився від участі у слідчому експерименті, пояснивши це тим, що ним подано клопотання про відвід слідчого. Після того як ухвалою слідчого судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 11.12.2013 у задоволенні клопотання про відвід слідчого відмовлено, потерпілий звернувся до слідчого із клопотанням про проведення повторного слідчого експерименту. На постанову слідчого від 31.01.2014, якою у задоволенні клопотання відмовлено, потерпілим подано скаргу. Ухвалою слідчого судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 10.02.2014 у задоволенні скарги відмовлено: слідчий експеримент був проведений у максимально наближених за погодними та іншими умовами до обставин злочину у присутності свідка П., про його проведення знали і потерпілий, і його представник, але відмовились від участі в ньому. Враховуючи викладене, відсутні підстави для проведення повторного слідчого експерименту;

5) відсутність предмету оскарження на час розгляду скарги слідчим суддею.

Постановою слідчого від 21.08.2013 відмовлено у задоволенні клопотання представника потерпілої про призначення повторної судово-медичної експертизи, цитологічної експертизи піднігтьового вмісту трупа, судово-імунологічної та молекулярно-генетичної експертизи. Ухвалою слідчого судді Любешівського районного суду Волинської області від 16.09.2013 в задоволенні скарги на цю постанову було відмовлено — на дату судового засідання постанову слідчого від 21.08.2013 було скасовано постановою прокурора від 3.09.2013;

6) клопотання про призначення експертизи та скаргу на постанову слідчого про відмову у його задоволенні подано особою, яка не є стороною кримінального провадження.

Ухвалою слідчого судді Диканського районного суду Полтавської області відмовлено у задоволенні скарги на постанову слідчого, якою відмовлено у задоволенні клопотання про призначення додаткової почеркознавчої експертизи: клопотання було подане представником свідка, а свідок не є стороною кримінального провадження.

Інший приклад. Слідчим суддею Бориспільського міськрайонного суду Київської області відмовлено у задоволенні клопотання про призначення психологічної експертизи щодо встановлення моральної шкоди стосовно свідка Щ., оскільки ч.1 ст.66 КПК не передбачено права свідка заявляти відповідне клопотання;

7) на час розгляду скарги слідчим суддею досудове розслідування у кримінальному провадженні закінчено.

Ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23.05.2014 відмовлено у задоволенні скарги захисника на відмову у задоволенні клопотання, оскільки у кримінальному провадженні завершено досудове розслідування і обвинувальний акт направлено до суду. З аналогічних підстав слідчим суддею Соснівського районного суду м.Черкас ухвалою від 22.01.2014 відмовлено у задоволенні скарги захисника підозрюваного на рішення слідчого про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій — звернення із запитом до інтернет-провайдера з метою встановлення ІР-адреси комп’ютера, з якого завантажувались матеріали та часу завантаження матеріалів. Разом з тим слідчим суддею в ухвалі відзначено, що у своїй постанові слідчий указав, що підставою для відмови у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій є стислі строки досудового розслідування, з чим не можна погодитись.

Інший приклад. Ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22.04.2014 відмовлено у задоволенні скарги на постанову слідчого про відмову у проведенні слідчого експерименту на тій підставі, що кримінальне провадження на час розгляду скарги вже розглядалось Володимир-Волинським міським судом Волинської області. На зазначене судове рішення підозрюваним подано апеляційну скаргу. Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Волинської області від 6.06.2014 у задоволенні скарги відмовлено.

В судовій практиці також були випадки залишення скарги без розгляду на тій підставі, що досудове розслідування у кримінальному провадженні закінчено. Проте КПК не передбачає такого процесуального рішення слідчого судді, як залишення скарги без розгляду. Виходячи з викладеного, ухвали про залишення скарги без розгляду, постановлені на підставі закінчення у кримінальному провадженні досудового розслідування, скасовувались судами апеляційної інстанції. Зокрема, за такої підстави ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Кіровоградської області від 4.06.2014 скасовано ухвалу слідчого судді Кіровського районного суду м.Кіровограда від 23.05.2014, якою залишено без розгляду скаргу на постанову слідчого про відмову у задоволенні клопотання про проведення слідчих дій.

Окремі слідчі судді розглядали закінчення досудового розслідування як підставу для повернення скарги. Зокрема, такі помилки були в ухвалі слідчого судді Автозаводського районного суду м.Кременчука Полтавської області від 25.11.2013 та ухвалі слідчого судді Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області, якими скарги повернуто заявникам на тій підставі, що обвинувальний акт у кримінальному провадженні надійшов до суду. Беручи до уваги, що ч.2 ст.304 КПК передбачає вичерпний перелік підстав для повернення скарги, який не підлягає розширювальному тлумаченню, з такою практикою не можна погодитись.

Потрібно наголосити, що слідчі судді переважно правильно оцінюють наявність підстав для повернення скарги, передбачених ч.2 ст.304 КПК. Зокрема, слідчим суддею Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28.01.2014 повернуто скаргу на постанову слідчого про відмову у задоволенні клопотання про проведення допиту малолітнього свідка в присутності психолога на підставі пропущеного строку оскарження: постанову, яка оскаржується, винесено 30.12.2013, скаржник стверджує, що отримала постанову 15.01.2014, але доказів цього не надала, і з клопотанням про поновлення строку на оскарження не зверталась. Разом з тим повернення скарги на тій підставі, що вона подана після закінчення строку, передбаченого ч.1 ст.303 КПК, а особа не порушує питання про поновлення строку, має бути здійснене слідчим суддею після перевірки дати отримання постанови, а не лише дати її направлення скаржнику.

Тому доцільно підтримати практику тих апеляційних судів, які скасовували ухвали слідчих суддів про повернення скарги за відсутності доказів того, що строк подання скарги було пропущено. Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Черкаської області від 28.01.2014 скасовано ухвалу слідчого судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 20.12.2013 про повернення скарги про часткове задоволення клопотання про проведення слідчих дій, оскільки колегія суду дійшла висновку, що доводи слідчого судді про можливе отримання скаржником постанови раніше зазначеної ним дати грунтуються на припущеннях: в матеріалах скарги відсутні будь-які докази, які вказують, що скаржник отримав копію скарги раніше, ніж 18.12.2013, а копія супровідного листа про направлення постанови із датою 8.10.2013 підтверджує дату направлення, а не отримання постанови. Крім цього, скарга надійшла до слідчого судді 19.12.2013, тобто в межах строку, визначеного ч.1 ст.304 КПК, якщо виходити зі вказаної скаржником дати отримання постанови.

Також у судовій практиці траплялись випадки повернення скарги з підстав порушення правил підсудності. Наприклад, ухвалою слідчого судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 30.04.2014 скаргу підозрюваного на постанову слідчого про відмову у проведенні слідчого експерименту повернуто, виходячи з такого: скарга подається до суду за місцем розташування органу внутрішніх справ, у якому працює службова особа, процесуальне рішення якої оскаржується, а оскільки досудове розслідування кримінального провадження, щодо якого подано скаргу, проводиться слідчим управлінням УМВС у Волинській області, то скарга підлягає розгляду у Луцькому міськрайонному суді Волинської області.

В судовій практиці мали місце інші випадки розгляду слідчими суддями скарг, поданих у зв’язку із відмовою у проведенні слідчих дій. До таких випадків здебільшого відносяться скарги на бездіяльність слідчих, яка має місце після задоволення клопотань про проведення слідчих дій. Наприклад, постановою слідчого від 7.02.2014 було задоволено клопотання потерпілого Я. про проведення допиту свідків, проте допиту жодного свідка фактично не було проведено, внаслідок чого 4.04.2014 потерпілий Я. повторно звернувся до слідчого із клопотанням аналогічного змісту, відомостей про результати розгляду якого йому не було надіслано. Ухвалою слідчого судді Зарічного районного суду м.Суми від 18.04.2014 скаргу потерпілого Я. частково задоволено — слідчого зобов’язано розглянути клопотання потерпілого від 4.04.2014.

Інший приклад. Представник потерпілого Б. подав скаргу на бездіяльність слідчого, який задовольнив клопотання про проведення слідчих дій: допит свідків, вилучення документів, отримання інформації про рух коштів. Протягом трьох місяців від дати задоволення клопотання провів лише одну із них — допит свідка Г. Під час розгляду скарги слідчий пояснень щодо невиконання постанови не надав, зазначивши, що має намір провести слідчі дії. Прокурор у судовому засіданні заявив, що задовольнивши клопотання сторони захисту, слідчий перевищив свої повноваження, внаслідок чого не може проводити вказані у його постанові слідчі дії. Слідчий суддя Комінтернівського районного суду Одеської області дійшов висновку про необгрунтованість позицій прокурора та слідчого, ухвалою від 2.09.2014 скаргу задовольнив і зобов’язав останнього провести вказані у постанові слідчі дії.

Відмову у задоволенні скарг, поданих у зв’язку із безпідставністю проведення слідчих дій зумовили такі обставини:

1) під час судового розгляду спростовано доводи скарги.

Ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 2.04.2014 відмовлено в задоволенні скарги на бездіяльність слідчого — неповідомлення про результати розгляду клопотання про проведення огляду місця події, слідчого експерименту, витребування документів тощо: слідчим було надано докази направлення скаржнику повідомлень про задоволення його клопотань;

2) відсутність предмета оскарження.

Ухвалою слідчого судді Березанського районного суду Миколаївської області від 13.06.2014 відмовлено в задоволенні скарги законного представника неповнолітнього підозрюваного на бездіяльність слідчого. Під час судового засідання було встановлено, що клопотання про проведення слідчих дій перебуває на розгляді у слідчого, оскільки було подано після звернення скаржника до слідчого судді.

Інший приклад. Ухвалою Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 31.01.2014 відмовлено в задоволенні скарги на бездіяльність слідчого, оскільки з матеріалів кримінального провадження вбачалось, що усі клопотання вирішувались слідчим у спосіб і строки, встановлені КПК.

Під час розгляду слідчими суддями скарг на постанови слідчих про відмову у проведенні слідчих дій були випадки закриття провадження за заявою скаржника. Зокрема, ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м.Чернігова від 16.05.2014 закрито провадження за скаргою захисника А. на постанову слідчого про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчого експерименту. Проте КПК не передбачає такої процедури як закриття провадження за скаргою, тому в таких випадках слідчі судді повинні відмовляти в задоволенні скарги. Прикладом правильного вирішення такого питання є ухвала слідчого судді Любешівського районного суду Волинської області від 11.09.2013, якою відмовлено в задоволенні скарги потерпілої на постанову про відмову в проведенні слідчого експерименту з огляду на те, що до суду подано постанову про закриття кримінального провадження, а потерпіла подала заяву про повернення їй скарги, оскільки перестали існувати підстави для її розгляду.

У судовій практиці траплялись випадки необгрунтованої відмови у відкритті провадження за скаргою. Вирішуючи питання про відкриття провадження за скаргою захисника підозрюваного на постанову про відмову в задоволенні клопотання про призначення імунологічної експертизи, слідчий суддя Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області зазначив, що скарга подана на дію слідчого, яка не підлягає оскарженню, оскільки залучення експерта є одним із способів збирання доказів сторонами кримінального провадження (ухвала від 14.03.2013). Разом з тим із цією позицією не можна погодитись з огляду на зміст п.7 ч.1 ст.303 КПК, згідно з яким рішення слідчого про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих дій можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Тому скарга захисника підозрюваного на постанову про відмову в задоволенні клопотання про призначення експертизи може бути предметом розгляду слідчим суддею в порядку, визначеному §1 гл.26 КПК.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку, що в більшості випадків слідчі судді постановляють ухвали, складаючи та оформлюючи їх відповідно до ст.372 КПК. Проте в окремих випадках мають місце суттєві недоліки викладу мотивувальної частини ухвали. Наприклад, з мотивувальної частини ухвали слідчого судді Богунського районного суду м.Житомира від 5.09.2014 не вбачається у проведенні яких слідчих дій і за яких підстав слідчим було відмовлено підозрюваному, в чому полягає необгрунтованість відмови слідчого та які підстави для задоволення скарги слідчим суддею.

В ухвалі слідчого судді Рівненського міського суду Рівненської області від 26.03.2014 підстави, виходячи з яких слідчий суддя відмовив у задоволенні скарги, сформульовані у вигляді цитати із оскаржуваної постанови: «клопотання захисника про проведення слідчих дій направлені на затягування розслідування кримінального провадження», причому мотиви такого висновку слідчого судді в ухвалі не висвітлені.

Обгрунтування відмови в задоволенні скарги на постанову про відмову в задоволенні клопотання слідчий суддя Дніпровського районного суду м.Києва в ухвалі від 11.04.2014 виклав таким чином: «суд не вбачає за необхідне зобов’язувати слідчого проводити процесуальні дії при його обгрунтованій позиції про їх непотрібність при наявності значної ваги інших доказів вини підозрюваного». Разом з тим цитоване речення містить суперечність приписам ч.2 ст.9 КПК про те, що слідчий зобов’язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного. Крім цього, в ухвалі не вказані обставини, які зумовили висновок слідчого судді про непотрібність проведення процесуальних дій. Мотивувальна частина ухвали слідчого судді Кагарлицького районного суду Київської області від 18.09.2013 складається із викладу переліку слідчих дій, у проведенні яких слідчий відмовив потерпілим, та висновку слідчого судді про доцільність відмовити у задоволенні клопотання.

Таким чином, підстави для відмови у задоволенні клопотання слідчим суддею в ухвалі не зазначені.

Відповідно до ч.2 ст.307 КПК слідчий суддя за результатами розгляду скарги може постановити ухвалу про:

1) скасування рішення слідчого, прокурора;

2) зобов’язання вчинити певну дію;

3) зобов’язання припинити певну дію;

4) відмову в задоволенні скарги.

Отже, у ч.2 ст.307 КПК передбачено вичерпний перелік рішень, які можуть бути прийняті слідчим суддею за результатами розгляду скарги на дії чи бездіяльність слідчого або прокурора.

Водночас у практиці розгляду скарг на постанови слідчого траплялися випадки, за яких слідчі судді постановляли ухвали про вчинення дій, які не передбачені ч.2 ст.307 КПК. Наприклад, слідчий суддя Броварського міськрайонного суду Київської області постановив ухвалу від 15.05.2013 про закриття провадження за скаргою на постанову слідчого від 1.04.2013 про часткову відмову в задоволенні клопотання і на постанову слідчого від 19.04.2013. Підставою для такого процесуального рішення слідчого судді стала відповідна заява скаржника, яку мотивовано тим, що досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні завершено. Аналогічний випадок мав місце в практиці слідчого судді Богунського районного суду м.Житомира. Ухвалою від 8.05.2014 закрито провадження за скаргою захисника підозрюваного на постанову слідчого про відмову в задоволенні клопотання про призначення економічної експертизи з огляду на те, що захисник підозрюваного подав заяву про відмову від скарги, оскільки досудове розслідування у кримінальному провадженні завершено. Проте з приписів ч.2 ст.307 КПК не випливає повноваження слідчого судді постановити ухвалу саме про закриття провадження за скаргою. Тому в таких випадках слідчий суддя повинен відмовити у задоволенні скарги.

Також у деяких ухвалах, постановлених слідчими суддями, використовуються поняття, які не передбачені КПК: «ініціатор клопотання», «цивільний представник», «представник цивільного представника» (ухвала слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3.07.2013), «процесуальний прокурор» (ухвала Шевченківського районного суду м.Чернівців від 3.04.2014), що є неприпустимим з огляду на відсутність таких учасників кримінального провадження згідно з нормами КПК.

Проведене узагальнення судової практики вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із слідчими (розшуковими) діями, дає підстави для висновку, що слідчі судді в цілому дотримуються процесуального порядку розгляду клопотань про проведення слідчих дій та скарг на відмову слідчого, прокурора у проведенні слідчих дій.

Разом з тим за результатами узагальнення виявлено значну кількість проблемних питань, які виникають під час розгляду слідчими суддями клопотань про надання дозволу на проведення слідчих дій та скарг на постанови слідчого про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих дій, зокрема:

1) неоднакове розуміння слідчими суддями понять «виняткові випадки» та «тяжка хвороба» у значенні ст.225 КПК;

2) різні підходи слідчих суддів щодо розгляду клопотань про допит слідчим суддею під час досудового розслідування свідка, потерпілого, до яких застосовано заходи забезпечення безпеки;

3) відсутність єдиної позиції щодо правової оцінки похилого віку особи як обставини, яка може унеможливити допит особи в судовому засіданні;

4) суперечлива практика слідчих суддів щодо повернення клопотань про допит свідка, потерпілого в порядку ст.225 КПК, клопотань про примусове проведення медичної експертизи;

5) наявність різних підходів до визначення кола осіб, які можуть підлягати одночасному допиту в порядку ст.225 КПК;

6) відсутність єдиної позиції стосовно тлумачення поняття «неможливість самостійного залучення експерта стороною захисту» в значенні ст.244 КПК;

7) неоднорідна судова практика задоволення клопотань про призначення стаціонарної психіатричної експертизи у випадку, якщо не проводилась амбулаторна психіатрична експертиза;

8) суперечлива правова оцінка перебування підозрюваного під наглядом у лікаря-психіатра як підстави для призначення стаціонарної психіатричної експертизи;

9) різні підходи до визначення строку, на який особу направлено до медичної установи для проведення стаціонарної психіатричної експертизи;

10) неоднакова практика правозастосування норм КПК про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів під час розгляду клопотань про примусове відібрання біологічних зразків для експертизи;

11) суперечлива практика розгляду слідчими суддями клопотань щодо відібрання біологічних зразків для експертизи в особи, яка не є стороною кримінального провадження;

12) відсутність єдиного підходу щодо розмежування оскарження відмови у задоволенні клопотання про вчинення слідчих дій та бездіяльності слідчого, яка полягає у нездійсненні певних процесуальних дій у визначений КПК строк.

Для вирішення зазначених проблем слідчим суддям під час вирішення питань, пов’язаних із слідчими (розшуковими) діями, необхідно неухильно дотримуватись положень кримінального процесуального закону.  

Голова Б.ГУЛЬКО
Секретар пленуму, суддя ВСС Д.ЛУСПЕНИК

© Закон і Бізнес