ВСУ зробив висновок щодо договору позики

Постанова

головуючого — Охрімчук Л.І.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Особи 9 про стягнення боргу за договором позики за заявою Особи 8 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8.10.2015 та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9.07.2015,

У лютому 2015 року Особа 8 звернувся до суду з позовом до Особи 9 про стягнення боргу за договором позики.

Позивач зазначав, що 26.08.2011 між ним (позикодавець) та відповідачем (позичальник) було укладено договір позики, за яким останній отримав у борг від нього $30 тис., що на час укладення договору було еквівалентно 240 тис. грн., та зобов’язався повернути позику до 31.12.2012.

Посилаючись на те, що своїх зобов’язань за договором позики позичальник не виконав — позику не повернув, позивач просив стягнути з відповідача 850 тис. 440 грн. заборгованості за цим договором.

Київський районний суд м.Одеси рішенням від 7.05.2015 позовні вимоги Особи 8 задовольнив частково: стягнув з Особи 9 на користь позивача $30 тис., що за курсом Національного банку на день ухвалення судового рішення становило 630 тис. 765 грн. 9 коп., боргу за договором позики.

Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9.07.2015, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 8.10.2015, рішення Київського районного суду м.Одеси від 7.05.2015 скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Особі 8 відмовив.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 8.10.2015 та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9.07.2015 Особа 8 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення Київського районного суду м.Одеси від 7.05.2015 з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.1046, 1047, 1051 Цивільного кодексу, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС від 18.09.2013 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На обгрунтування заяви Особа 8 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 4.02, 30.09.2015, 20.02.2013 та постанови ВС від 18.09.2013.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 8 доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із ч.1 ст.360⁴ ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26.08.2011 між Особою 8 та Особою 9 було укладено письмовий договір позики, за яким позикодавець передає позичальнику у власність 30 тис. умовних одиниць, що на час укладення договору було еквівалентно 240 тис. грн.

Згідно з п.2 цього договору повернення суми позики можливе за бажанням позичальника протягом 16 місяців частинами за умови внесення останнього внеску не пізніше 31.12.2012.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог Особи 8, суд першої інстанції вважав, що письмовий договір позики від 26.08.2011, наданий позивачем на підтвердження зобов’язань відповідача, є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов’язання; цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог ст.1047 ЦК; наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положенням ч.3 ст.545 цього кодексу свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 8, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що письмовий договір позики не може бути достатнім доказом існування між сторонами правовідносин, що виникли з договору позики, та доказом отримання відповідачем коштів з огляду на те, що розписка відповідача про отримання ним від позивача позики відсутня, а наявність у договорі позики формулювання про передачу у власність позикодавцем 30 тис. умовних одиниць не свідчить про факт отримання позичальником цих коштів, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення їх з відповідача.

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 4.02.2015, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що договір позики та розписка є доказом наявності боргового зобов’язання позичальника перед позикодавцем та отримання позичальником суми позики.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 20.02.2013, наданій заявником для порівняння, касаційний суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд з тієї підстави, що на порушення вимог стст.212—214 ЦПК суди не з’ясували фактичних обставин справи, що мали значення для правильного її вирішення.

Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.1046, 1047, 1051 ЦК у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 30.09.2015, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що відсутність окремої розписки не може слугувати підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу за договором позики, оскільки про отримання грошових коштів прямо зазначено в цьому договорі позики.

У постанові ВС від 18.09.2013, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.1046, 1047, 1051 ЦК та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові ВС від 18.09.2013 висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями гл.71 ЦК.

Відповідно до ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п.2 ч.1 ст.1046 ЦК).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій ст.640 ЦК, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (ч.1 ст.207 ЦК).

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, дійшов обгрунтованого висновку про виникнення боргового зобов’язання.

Такі ж, по суті, висновки містяться й у постанові ВС від 18.09.2013 та в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 30.09.2015, наданих заявником для порівняння.

Разом із тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, безпідставно вважав, що факт отримання позичальником грошових коштів за вказаним письмовим договором обов’язково повинен бути підтверджений складанням розписки.

Оскільки у справі, яка переглядається, договір позики укладений у письмовій формі та його зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів, то висновок апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, про обов’язковість складання розписки, яка підтверджує цей факт, є помилковим.

Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається ВС, неправильно застосували норми стст.1046, 1047, 1051 ЦК, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.360⁴ ЦПК є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.360³, ч.1, п.2 ч.2 ст.360⁴ ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВС

Заяву Особи 8 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 8.10.2015 та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9.07.2015 скасувати, залишити в силі рішення Київського районного суду м.Одеси від 7.05.2015.

© Закон і Бізнес