Верховний Суд України зробив висновок щодо прав судді

Постанова

головуючого — судді Кузьменко О.Т.,

суддів: Вус С.М., Глоса Л.Ф., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Редьки А.І., Школярова В.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою Особи 1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.07.2015 щодо Особи 2,

Вироком Печерського районного суду м.Києва від 4.03.2015 Особу 2, 14.07.82 народження, такого, що не має судимості, на підставі угоди з прокурором засуджено за сукупністю злочинів, передбачених Кримінальним кодексом, за: ч.5 ст.27, ч.2 ст.375, ч.1 ст.366, ч.4 ст.27, ч.1 ст.366, ч.1 ст.361 на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади на державній службі на строк 2 роки.

На підставі ст.75 КК Особу 2 звільнено від відбування основного покарання з іспитовим строком 2 роки та відповідно до ст.76 КК покладено на нього обов’язок повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та роботи.

Особу 2 визнано винуватим у тому, що він, працюючи в прокуратурі Київської області на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, за попередньою змовою з іншими особами сприяв судді місцевого суду (матеріали щодо якого виділено в окреме провадження) у постановленні завідомо неправосудної ухвали щодо Особи 3, засудженого за ряд злочинів, у тому числі тяжких, на 10 років позбавлення волі, покарання за які він відбував з 14.04.2012 у Бориспільській виправній колонії №119 управління Державної пенітенціарної служби в м.Києві та Київській області, що спричинило тяжкі наслідки.

Як зазначено у вироку, в першій половині 2014 року, але не пізніше 2.06.2014, суддя Бориспільського міськрайонного суду Київської області і перший заступник прокурора Київської області, щодо яких матеріали справи виділені в окреме провадження, за невстановлених слідством обставин вступили у попередню змову з метою досягнення спільного злочинного результату — незаконного звільнення засудженого за вчинення тяжких злочинів Особи 3 від подальшого відбування покарання у вигляді позбавлення волі шляхом постановлення завідомо неправосудної ухвали суду та забезпечення набуття нею законної сили в результаті невнесення прокурором апеляційної скарги.

Відповідно до вказаної злочинної домовленості суддя повинен був постановити завідомо неправосудну ухвалу щодо звільнення Особи 3 від відбування покарання за хворобою, а перший заступник прокурора Київської області, у свою чергу, мав забезпечити погоджувальну позицію держави в особі прокурора, який братиме участь у судовому розгляді, а також подальше невнесення апеляційної скарги на незаконне судове рішення.

Далі у вироку зазначені дії судді Бориспільського міськрайонного суду, які він вчинив з метою виконання узгодженого плану вчинення злочину, зокрема: про об’єднання та прийняття ним до свого провадження клопотання захисника та, на порушення вимог ст.539 Кримінального процесуального кодексу, клопотання потерпілої про звільнення Особи 3 на підставі ст.84 КК від подальшого відбування покарання у зв’язку з хворобою, яка начебто перешкоджає відбуванню покарання; процедуру розгляду цих клопотань та заявлених у судовому засіданні; про умисні дії та бездіяльність судді щодо сприяння Особи 3 у звільненні від подальшого відбування покарання: нез’ясування належним чином причини неявки в судове засідання лікарів спеціалізованої лікарської комісії для дачі пояснень щодо свого висновку, за яким діагноз засудженого Особи 3 не відповідає переліку захворювань, які є підставою для подання в суд матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженого спільним наказом Державного департаменту з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту з питань виконання покарань» від 18.01.2000 №3/6, а стан його здоров’я не перешкоджає подальшому відбуванню покарання; нездійснення їх повторного виклику; призначення за своєю ініціативою судово-медичної експертизи стану здоров’я засудженого; необгрунтоване та невмотивоване відхилення клопотання прокурорів про виклик до суду експертів для надання роз’яснень щодо зазначеного висновку судово-медичної експертизи, який не містив відповіді на питання про наявність у Особи 3 таких захворювань, які б давали підстави для його звільнення від покарання за хворобою; завершення, при явній неповноті, судового розгляду клопотань про звільнення Особи 3; постановлення 3.06.2014 суддею за пособництва прокурора Особи 2, який не заперечив у судовому засіданні проти задоволення клопотань, та інших осіб, щодо яких матеріали справи виділені в окреме провадження, незаконної, необгрунтованої і невмотивованої ухвали про звільнення Особи 3 від подальшого відбування покарання у вигляді позбавлення волі у зв’язку з хворобою.

Продовжуючи реалізацію спільного злочинного наміру, направленого на настання тяжких наслідків від постановлення завідомо неправосудної ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 3.06.2014, Особа 2 за вказівкою особи, стосовно якої матеріали справи виділені в окреме провадження, достовірно знаючи, що ухвала судді є неправосудною, умисно не вніс апеляційну скаргу на вказане незаконне судове рішення, а після того, як незаконне звільнення Особи 3 вже 11.06.2014 викликало значний суспільний резонанс та глибоке обурення у суспільстві, Особа 2 та особи, щодо яких матеріали справи виділені в окреме провадження, з використанням свого службового становища вчинили інші кримінальні правопорушення, пов’язані із внесенням апеляційної скарги, направлені на приховування вчиненого ними тяжкого злочину та уникнення можливої відповідальності: несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи (ч.1 ст.361 КК), службове підроблення та видачу офіційних документів — апеляційної скарги і конверта поштового відправлення, який мав підтверджувати факт подання апеляційної скарги з дотриманням встановленого законом строку (ч.1 ст.366 КК), підбурювання службової особи відділення поштового зв’язку «Бориспіль» центру поштового зв’язку №3 до складання і видання завідомо неправдивого офіційного документа — поштового відправлення, на якому містився завідомо неправдивий відбиток штемпеля про дату прийняття та пересилання до Бориспільського міськрайонного суду Київської області зазначеної апеляційної скарги прокурора (ч.4 ст.27 і ч.1 ст.366 КК).

Ухвалою судді судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м.Києва від 17.04.2015 апеляційну скаргу Особи 1 на вказаний вирок повернуто заявнику з огляду на те, що вона подана особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Ухвалою ВСС від 24.07.2015 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Особи 1 на ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 17.04.2015 у зв’язку із законністю та обгрунтованістю рішення апеляційної інстанції.

У заяві Особа 1 просить переглянути зазначене рішення касаційного суду і посилається на п.2 ст.445 КПК. Уважає, що касаційний суд по-різному тлумачить положення норм ст.7, ч.6 ст.9, чч.1 та 2 ст.24 і ч.4 ст.394 цього кодексу, які гарантують право на перегляд судом вищого рівня вироку суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді. Зазначає, що касаційний суд, а так само апеляційна інстанція відмовили йому в реалізації права на перегляд вироку Печерського районного суду м.Києва від 4.03.2015 щодо Особи 2, яким визнано винуватим працівника прокуратури у пособництві судді місцевого суду в постановленні завідомо неправосудної ухвали про звільнення Особи 3 від подальшого відбування покарання. Матеріали справи щодо судді, який ніби апріорі ухвалив завідомо неправосудне рішення, виділено в окреме провадження. Сам він, безіменно вказаний у вироку як суддя, не брав участі у судовому розгляді справи щодо Особи 2, хоча є суддею місцевого суду, який ухвалив рішення про звільнення Особи 3 від подальшого відбування покарання. Таким чином, стверджує заявник, вочевидь зрозуміло, що обвинувальним вироком щодо Особи 2 по суті створено преюдицію, якою, всупереч презумпції невинуватості, встановлено факт ухвалення завідомо неправосудного рішення саме ним — суддею Особою 1.

На підтвердження неоднаковості у правозастосуванні судом касаційної інстанції зазначених у заяві норм кримінального процесуального права Особа 1 долучає копію ухвали ВСС від 5.03.2015, в якій недотримання апеляційним судом цих самих положень кримінального процесуального закону стало підставою для скасування ухвали і направлення справи на новий апеляційний розгляд. Касаційний суд, посилаючись на стст.7, 9, 24, 394, 438 КПК, визнав хибним рішення апеляційного суду про повернення у зв’язку із поданням неналежною особою апеляційної скарги захисника Аполлонової М.В. в інтересах Особи 5 на вирок Голосіївського районного суду м.Києва від 24.04.2014 щодо Особи 4, засудженого за сприяння (пособництво) Особи 5 як службовій особі в одержанні неправомірної вигоди. При цьому суд касаційної інстанції в ухвалі зазначив, що позбавлення права захисника Особи 5, який хоча і не засуджений оскаржуваним вироком, проте в якому констатується його співучасть із Особою 4 у вчиненні інкримінованого злочину, суперечить вищезазначеним положенням кримінального процесуального закону щодо гарантій доступу до правосуддя.

Особа 1 наполягає на скасуванні касаційної ухвали щодо Особи 2 і направленні справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, заявника та його адвоката, які підтримали заяву, прокурора, який заперечував проти задоволення заяви, перевіривши матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяви, обговоривши зазначені в ній доводи, Судова палата у кримінальних справах ВС дійшла висновку про таке.

1. Зіставлення правових позицій касаційної інстанції щодо застосування положень ч.4 ст.394 КПК, висловлених в оспореному рішенні і рішенні, наданому для порівняння, дають підстави стверджувати, що ця норма права застосована неоднаково (по-різному). В одному випадку касаційний суд визнав за «іншою особою» право на перегляд вироку, що стосувався її прав, свобод чи інтересів, судом вищого рівня, гарантоване ст.24 цього кодексу, хоча така особа і не брала участь у судовому розгляді (не була учасником судового засідання), і в такий спосіб по суті поширив на неї гарантії, передбачені ст.394 цього кодексу, — право «іншої особи» на апеляційне оскарження судового рішення, а в іншому випадку ці самі норми права касаційний суд витлумачив інакше і право такої особи на перегляд судом вищого рівня судового рішення, що стосується її прав, свобод та інтересів, не визнав.

Відмінність (неоднаковість) у застосуванні однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, що потягло ухвалення оспореного рішення, яке за своїм правовим змістом різниться з рішенням, наданим для порівняння, дає змогу провадити перегляд справи по суті заявлених у зверненні вимог на предмет законності та обгрунтованості оспореного рішення (підстава: п.2 ст.445 цього кодексу).

2. Суду належить проаналізувати, чи неоднакове застосування касаційним судом норм стст.24 і 394 КПК є наслідком їх неточного розуміння (тлумачення), що автоматично може потрапляти під дію ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з огляду на перешкоди у праві доступу до правосуддя.

3. Суд зазначає, що окрім норм ст.7, ч.6 ст.9, чч.1 та 2 ст.24, ч.4 ст.394 КПК, які призначені гарантувати доступ до правосуддя, цей основоположний принцип верховенства права гарантує Конституція (ч.2 ст.55, п.8 ч.3 ст.129).

Поняття «забезпечення права» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж поняття «право», яке використовується у гл.31 КПК, бо воно передбачає, крім самого «права», ще й гарантований державою механізм його реалізації. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов’язок суду прийняти та розглянути подану апеляцію чи касацію.

Конституція, яка має найвищу юридичну силу, гарантує реалізацію права на оскарження у більш широкому розумінні, ніж у гл.31 КПК, кореспондується із положеннями ст.24 КПК й розширює коло учасників судового процесу, яким забезпечується конституційне право на оскарження судових рішень.

4. Офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позов-
них та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі ст.64 Конституції, не може бути обмежене (пп.1, 2 резолютивної частини рішення від 25.12.97 №9-зп, абз.7 п.3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 №11-рп/2012).

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п.8 ч.3 ст.129) (п.3.2 мотивувальної частини рішення КС від 25.04.2012 №11-рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій пп.3.1 п.3 мотивувальної частини рішення КС від 11.12.2007 №11-рп/2007).

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Наведене переконує Суд у тому, що відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб’єктів оскарження, передбаченому ст.394 КПК, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою у доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч.2 ст.24 цього кодексу.

5. Відповідно до цієї норми закону кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим кодексом. Також гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

6. Стосовно розглядуваної справи, виходячи із зазначених положень, ключовим є з’ясування, чи насправді вирок щодо Особи 2 стосується інтересів Особи 1 тією мірою, що надає останньому, згідно із ч.2 ст.24 КПК, право оскаржити його до вищих судових інстанцій.

7. Обгрунтовуючи своє право на оскарження судових рішень, заявник посилався на те, що зміст вироку недвозначно стверджує про його співучасть, зокрема, із засудженим Особою 2 у постановленні завідомо неправосудної ухвали про звільнення засудженого Особи 3 від подальшого відбування покарання у вигляді позбавлення волі у зв’язку з хворобою, і у такий спосіб створює преюдицію та усупереч презумпції невинуватості встановлює його винуватість у вчиненні зазначеного злочину.

8. У доктрині права преюдиції — це загальні положення (правила), в силу яких особа, яка здійснює оцінку доказів, і суд при постановленні вироку вправі вважати встановленими обставини, які мають значення для вирішення кримінальної справи. Преюдиційні факти не потребують повторного чи додаткового дослідження. Факт преюдиції розцінюється суддею як безспірний, встановлений компетентним органом і як такий, що спрощує оцінку даних.

Водночас у ст.90 КПК зазначено, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, має преюдиційне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

9. Констатуючи у вироку щодо Особи 2 його винуватість у вчиненні, крім іншого, пособництва шляхом усунення перешкод у постановленні суддею, щодо якого матеріали виділено в окреме провадження, завідомо неправосудної ухвали про звільнення засудженого Особи 3 від подальшого відбування покарання у вигляді позбавлення волі у зв’язку з хворобою, що спричинило тяжкі наслідки, суд першої інстанції фактично зробив висновок про те, що суддею постановлено завідомо неправосудне судове рішення.

При цьому відсутність у вироку вказівки на прізвище судді не означає неможливість його ідентифікації. Так, відповідно до ч.2 ст.2 закону «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005 №3262-IV усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно із п.1 ч.3 ст.7 цього закону знеособленню не підлягають прізвища та ініціали суддів, які ухвалили судове рішення.

Отже, посилання у вироку на ухвалу про звільнення засудженого Особи 3 від подальшого відбування покарання у вигляді позбавлення волі у зв’язку з хворобою одночасно ідентифікує особу судді, який її постановив. З огляду на це висновок у вироку щодо Особи 2 про сприяння ним у постановленні завідомо неправосудного судового рішення щодо Особи 3 є констатацією винуватості судді Особи 1 у постановленні такого рішення.

Така преюдиція щодо винуватості судді у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.375 КК, не лише входить в колізію з нормами КПК щодо вільної оцінки доказів, а й суперечить передбаченим ст.7 КПК загальним засадам кримінального провадження, зокрема верховенству права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Натомість міжнародні стандарти у галузі судочинства послідовно стверджують про неприпустимість нехтування презумпцією невинуватості та правом на справедливий судовий розгляд.

Так, відповідно до ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

10. За таких обставин очевидним є те, що Особа 1, хоча і не був визнаний учасником кримінального провадження щодо Особи 2, вправі захищати свої права, свободи та інтереси, яких стосується вирок у даному провадженні, шляхом звернення до апеляційної інстанції з його оскарженням.

Цей висновок відповідає і змісту ст.2 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій зазначено, що кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесення йому вироку.

11. Аналогічна правова позиція висловлена касаційним судом в ухвалі ВСС від 5.03.2015 щодо Особи 4, яку Особа 1 долучив до своєї заяви як приклад неоднакового застосування окремих норм права. У цьому рішенні суд касаційної інстанції з посиланням на вищезазначені положення кримінального процесуального закону щодо гарантій на доступ до правосуддя визнав помилковим рішення апеляційного суду про повернення у зв’язку із поданням неналежною особою апеляційної скарги захисника Особи 6 в інтересах Особи 5 на вирок Голосіївського районного суду м.Києва від 24.04.2014 щодо Особи 4, засудженого за сприяння (пособництво) Особі 5 як службовій особі в одержанні неправомірної вигоди, який хоч і не засуджений вказаним вироком, однак у ньому констатується його співучасть із Особою 4 у вчиненні інкримінованого злочину.

Наданий приклад є належним та таким, що підтверджує право особи на перегляд судом вищого рівня вироку, якщо він стосується його прав та інтересів, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

12. Отже, стосовно кримінального провадження щодо Особи 2 постановлений за результатами угоди про визнання ним винуватості вирок стосується прав, свобод та інтересів Особи 1, який на цій підставі, реалізуючи своє конституційне право та керуючись загальними засадами кримінального судочинства, в тому числі пп.1, 2, 10, 17 ст.7, ч.6 ст.9, чч.1 та 2 ст.24 КПК, вправі звернутися до суду вищої інстанції з оскарженням цього судового рішення.

Дотримання вказаних засад є гарантією реалізації права на доступ до правосуддя, а їх нехтування означає, що судове рішення про відсутність у заявника права на звернення з апеляційною скаргою постановлено без дотримання вимоги справедливості судового розгляду, приписів ст.370 КПК щодо законності та обгрунтованості судового рішення, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і підставою для його скасування.

Отже, у цій справі Суд констатує неправильне застосування касаційним судом норм, передбачених пп.1, 2, 10, 17 ст.7, ч.6 ст.9, ст.24, ч.4 ст.394 КПК, у зв’язку із обмеженням права Особи 1 як особи, прав, свобод та інтересів якого стосується вирок на підставі угоди між прокурором та обвинуваченим Особою 2, на його апеляційне оскарження, у зв’язку із чим і відповідно до п.1 ч.1 ст.438, ч.1 ст.412 цього кодексу належить скасувати ухвалу касаційного суду, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції, оскільки касаційний перегляд по суті у цьому провадженні не відбувався у зв’язку з відмовою у відкритті касаційного провадження.

Керуючись стст.453, 454, 455 КПК, Судова палата у кримінальних справах ВС

Заяву Особи 1 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 24.07.2015 у справі щодо Особи 2 про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Особи 1 на ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 17.04.2015 скасувати, а справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття провадження.

Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій п.4 ч.1 ст.445 КПК.

© Закон і Бізнес