Верховний Суд зробив висновок щодо розпорядження спільним майном

Іменем України

Постанова

головуючого — Романюка Я.М.,

суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,  Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи:Особа 9, Шевченківська районна у м.Києві державна адміністрація, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою Особи 8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8.05.2015,

У липні 2014 року Особа 8 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи: Особа 9, Шевченківська районна у м.Києві державна адміністрація, в якому просила визнати недійсним договір іпотеки від 26.07.2005, укладений між Особою 9 та АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», за яким в іпотеку передано квартиру за Адресою 2. В обгрунтування позову позивачка зазначала, що рішенням Печерського районного суду м.Києва від 6.03.2014, яке набрало законної сили, встановлено факт її проживання зОсобою 9 однією сім’єю, а вищезазначену квартиру визнано їх спільною сумісною власністю. На порушення ст.6 закону «Про іпотеку» договір іпотеки було укладено без її письмової згоди, посвідченої нотаріально.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 13.02.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 14.04.2015, у позові Особі 8 відмовлено.

Ухвалою ВСС від 8.05.2015 Особі 8 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У заяві Особа 8 просить переглянути судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме стст.203, 369 ЦК, ст.74 СК та ст.6 закону «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді ВС, пояснення представника ПАТ «АБ «Експрес Банк» Андрієнко С.В. на заперечення заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст.360⁴ ЦПК Верховний Суд скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом установлено, що 26.07.2005 між АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», укладено договір про відкриття кредитної лінії №35-05/кл, відповідно до п.1.1 якого кредитодавець зобов’язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію в сумі $800000 строком на 60 місяців з 26.07.2005 до 26.07.2010 зі сплатою 12% річних та надати в її межах позичальнику кредит на придбання майна та інші поточні потреби, а позичальник зобов’язується повернути отриманий кредит, сплатити проценти за його користування, сплатити інші платежі за кредитом у встановленому договором розмірі та у визначені строки, виконати інші зобов’язання, передбачені договором, в повному обсязі. З подальшим внесенням змін до вищевказаного договору кредитний ліміт був збільшений до 8585000 грн.

З метою забезпечення виконання Особою 9 зобов’язань за кредитним договором 26.07.2005 між ПАТ «АБ «Експрес Банк» та Особою 9 було укладено договір іпотеки, згідно з яким останнім передано в іпотеку банку квартиру за Адресою 2, яка належить позичальнику на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу квартири.

Відповідно до п.8 договору купівлі-продажу вищезазначеної квартири, посвідченого 18.04.2005 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ракитянським В.А., покупець Особа 9 повідомив, що він у шлюбі не перебуває та майно належить йому на праві особистої приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.

В анкетах позичальника від 22.07.2005, від 23.04.2007, від 23.04.2008, які подавались до АБ «Експрес Банк», Особа 9 зазначав, що він не одружений, дітей, у тому числі неповнолітніх, не має.

Згідно з п.1.4 договору іпотеки іпотекодавець свідчить, що предмет іпотеки належить йому на праві особистої приватної власності, нікому іншому не проданий, не подарований, не переданий в іпотеку, не наданий в оренду, в спорі, під забороною, арештом та в податковій заставі не перебуває, не є внеском до статутних фондів підприємств або предметом шлюбного договору, прав третіх осіб на нього немає.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 25.04.2012, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м.Києва від 15.08.2012, у зв’язку з порушенням зобов’язань за кредитним договором та наявністю заборгованості у розмірі 13967892 грн. 59 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки — квартиру за Адресою 2. Відповідно до довідок КП ЖЕК «Центральна» №221 від 11.05.2007 та №198 від 13.03.2008 у квартирі заАдресою 2 зареєстрованих осіб немає.

Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 6.03.2014, яке набрало законної сили, встановлено факт проживання Особи 8 та Особи 9 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнано спільною сумісною власністю Особи 8 та Особи 9 квартиру за Адресою 3, квартиру заАдресою 4 та квартиру за Адресою 2.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що юридичний факт проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов’язується з набранням законної сили рішенням суду та такий факт на час укладення договору іпотеки встановлений не був. На час укладення договору іпотеки єдиним власником квартири був Особа 9. Крім того, позивачем не надано доказів права користування спірною квартирою неповнолітніми дітьми або наявності у них права власності на частку такої квартири на момент укладення договору іпотеки.

Проте у наданій для порівняння ухвалі ВСС від 1.04.2015 суд касаційної інстанції виходив із того, що установивши, що квартиру визнано спільним сумісним майном подружжя із набранням законної сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 26.05.2010 та що на час накладення арешту квартира за Адресою 2 перебувала у спільній сумісній власності подружжя, а також те, що Особа 3 та Особа 4 мають рівні права на цю квартиру, апеляційний суд обгрунтовано дійшов висновку про звільнення з-під арешту частини зазначеної квартири, що належить Особі 5.

У наданій для порівняння ухвалі ВСС від 2.03.2011 суд касаційної інстанції виходив із того, що майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників, а підставою для визнання недійсним правочину щодо розпорядження таким майном, зокрема, є відсутність у співвласника, який вчинив цей правочин, згоди інших співвласників. Встановивши, що Особа 8 при передачі спірної квартири в іпотеку приховала той факт, що частина цієї квартири набутаОсобою 7 під час перебування у шлюбі з Особою 6, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, і що другий із подружжя не дав своєї згоди на вчинення такого правочину, суд визнав правочин недійсним.

Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.203, 369 ЦК, ст.74 СК та ст.6 закону «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судами зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

За змістом ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Згідно із ч.1 ст.74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

За змістом стст.572, 575 ЦК іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до ст.578 ЦК та ст.6 закону «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, помилково визначив, що право власності Особи 8 на квартиру виникло лише з набранням законної сили рішенням Печерського районного суду м.Києва від 6.03.2014 про визнання за нею такого права, тоді як договір іпотеки зазначеної квартири Особа 9 уклав з банком в липні 2005 року і на момент передачі квартири в іпотеку єдиним її власником бувОсоба 9. Відтак, відсутність такої згоди не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Так, відповідно до ч.5 ст.11 ЦК цивільні права і обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК передбачає лише у стст.335 та 376 ЦК. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч.1. ст.328 ЦК). Стаття 392 ЦК, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У справі, яка переглядається, право на спірну квартиру Особи 9 та Особи 8,які на той час, як встановлено рішенням Печерського районного суду м.Києва від 6.03.2014, проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, виникло з укладеного 18.04.2005 договору купівлі-продажу квартири. Тобто на момент укладення Особою 9 договору іпотеки квартира належала останньому і Особі 8 на праві спільної сумісної власності і для укладення договору іпотеки щодо неї згідно зі ст.578 ЦК та ст.6 Закону «Про іпотеку» необхідною була письмова нотаріально посвідчена згода Особи 8. Це ж випливає і з положень ч.2 ст.369 ЦК та ч.3 ст.65 СК, на підставі яких для укладення одним із подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, згода другого з подружжя має бути нотаріально посвідчена.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із ч.1 ст.219 ЦК у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п.6 ст.3 ЦК до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК та ч.2 ст.65 СК при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той із подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той із подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, рішення в якій переглядається, судом встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки Особа 9 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22.07.2005, 23.04.2007 та 23.04.2008, які подавались ним до АБ «Експрес Банк», Особа 9 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має, Особа 9 засвідчив і в договорі іпотеки (п.1.4 договору іпотеки).

Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25.07.2005 банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності Особі 9 та Особі 8 і що остання не надала Особі 9згоди на укладення цього договору. Факт проживання Особи 8 та Особи 9однією сім’єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнання спільною сумісною власністю Особи 8 та Особи 9 квартири за Адресою 2 встановлено рішенням Печерського районного суду м.Києва лише 6.03.2014.

Таким чином, мотиви відмови в позові судом першої інстанції, з якими погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, є помилковими, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові із зазначених вище підстав.

Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.360-3, п.2а ч.2 ст.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

Заяву Особи 8 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 13.02.2015, ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 14.04.2015 та ухвалу ВСС від 8.05.2015 скасувати і ухвалити нове рішення.

У позові Особи 8 до ПАТ «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи:Особа 9, Шевченківська районна у м.Києві державна адміністрація про визнання договору іпотеки недійсним відмовити.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.

© Закон і Бізнес