Верховний Суд зробив висновок щодо спільної сумісної власності

Іменем України

Постанова

головуючого — Лященко Н.П.,

суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Особи 9 про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частини квартири за заявою Особи 8 про перегляд Верховним Судом ухвали Апеляційного суду м.Києва від 13.11.2014 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18.03.2015,

У січні 2014 року Особа 8 пред’явила в суді позов до Особи 9 про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності на 1/2 частини квартири.

Зазначала, що з 1992 року перебувала в шлюбі з відповідачем, у шлюбі вони мають дочку, Інформація 1. Після розірвання шлюбу 25.10.96 Особа 8 таОсоба 9 продовжили спільно проживати однією сім’єю, вести спільне господарство, мати єдиний бюджет та виховувати малолітню доньку. 24.01.2003 сторони за спільні кошти придбали для сім’ї квартиру заАдресою 1, в якій усі поселились та були зареєстровані. 22.07.2003 вони повторно зареєстрували шлюб, який 21.03.2006 також був розірваний. Оскільки в період спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу ними за належні обом кошти, зароблені спільною працею, було придбано у власність вищезазначену квартиру, яка була оформлена на ім’я чоловіка, позивачка вважає вказану квартиру спільним сумісним майном.

З урахуванням уточнень просила визнати спірну квартиру спільним сумісним майном сторін та визнати за нею право власності на 1/2 частини цієї квартири на підставі ст.17 закону «Про власність».

Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 18.09.2014 позов задоволено: установлено факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу Особи 8 та Особи 9 у період із жовтня 1996 року до липня 2003 року; визнано квартиру за Адресою 1 спільною сумісною власністю Особи 8 таОсоби 9; визнано за Особою 8 та Особою 9 право власності по 1/2 частини спірної квартири за кожним. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 13.11.2014 рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалою ВСС від 18.03.2015 касаційну скаргу Особи 8 відхилено, рішення Апеляційного суду м.Києва від 13.11.2014 залишено без змін.

У поданій до ВС заяві про перегляд судових рішень Особа 8 порушує питання про скасування ухвалених рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позову з передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ч.1 ст.17 закону «Про власність».

Для обгрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень Особа 8 посилається на ухвали ВСС від 1.02.2012, 25.07.2013 та 5.03.2014.

Особа 8 указує на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подіб-
них правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника Особи 9 — Особи 10, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що Особа 8 таОсоба 9 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.05.92 до 25.10.96, у шлюбі мають доньку Особу 11, Інформація 1. Повторно сторони зареєстрували шлюб 22.07.2003, який 21.03.2006 був також розірваний.

24.01.2003 згідно з договором купівлі-продажу на ім’я Особи 9 була придбана квартира за Адресою 1.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, виходив із того, що між сторонами не укладалась письмова угода про спільну працю з метою придбання у спільну сумісну власність майна, крім того, позивачка не порушувала питання про переведення на неї прав покупця на 1/2 частини спірної квартири за договором.

Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях, зокрема ухвалах ВСС від 1.02.2012 та від 25.07.2013, суди керувалися тим, що відповідно до ст.17 закону «Про власність» (чинного на момент укладення договору купівлі-продажу) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено угодою між ними.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права — стст.16, 17 закону «Про власність».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом вищезазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Відповідно до стст.16—18 закону «Про власність», ст.22 Кодексу про шлюб та сім’ю, який був чинним до 1.01.2004, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім’ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю).

В інших випадках спільна власність громадян визнавалася частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності в разі придбання майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1) майно, придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв’язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих обставин положення ч.1 ст.17 закону «Про власність» будуть правильно застосовуватися.

Саме з такого по суті розуміння закону виходив суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги Особи 8.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції, а тому на підставі пп.«б» п.2 ч.2 ст.360⁴ ЦПК Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку про задоволення частково заяви Особи 8 та скасування рішень суду апеляційної та касаційної інстанцій із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, пп.«б» п.2 ч.2 ст.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

Заяву Особи 8 про перегляд судового рішення задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м.Києва від 13.11.2014 та ухвалу ВСС від 18.03.2015 скасувати, рішення Деснянського районного суду м.Києва від 18.09.2014 залишити в силі.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст. 355 ЦПК.

© Закон і Бізнес