Недоторканість і свобода людини є найвищою соціальною цінністю, але разом з тим у ряді передбачених законом випадків з дотриманням встановлених юридичних процедур, можуть бути обмежені разом з іншими правами.
Як зазначає
юридична компанія LEX LIGA, до найбільш значних обмежень прав людини належать позбавлення волі і тримання під вартою. Причому особи, які не є фахівцями, ототожнюють
позбавлення волі, що застосовується до засудженого як кримінальне покарання, і
тримання під вартою, що застосовується до підозрюваного/обвинуваченого як засіб недопущення з його боку порушень.
Враховуючи, що тримання під вартою є найбільш жорстким запобіжним заходом, його застосування можливе тільки у виняткових випадках, передбачених ст. 183 КПК у поєднанні з обставинами, викладеними в ст. 177 КПК, а саме: щодо особи, яка підозрюється у скоєнні злочину, з метою забезпечення виконання нею своїх процесуальних обов'язків та запобігання перешкоджанню кримінального провадження. Порядок обрання запобіжного заходу регламентований § 1 розділу 18 КПК і передбачає обов'язкове винесення суддею відповідної ухвали, передбаченої ст. 196 КПК. Стандартний термін дії даної ухвали – 60 днів (ч. 1 ст. 197 КПК) і в різних випадках може бути продовжений «у межах терміну досудового розслідування», але не повинен перевищувати 12 місяців (ч. 3 ст. 197 КПК).
Однак, в Україні має місце суперечлива ситуація, коли для деяких осіб запобіжний захід обирається не ухвалою судді, а вироком суду. Причому, найчастіше під варту особа береться в залі суду після оголошення вироку.
У випадках, коли вирок ще не вступив в законну силу, зазвичай, порушується належна юридична процедура обмеження свободи пересування, право на недоторканість особи та інші конституційні права. Часто таке порушення основоположних прав триває не 30 днів (доки вирок не набере законної сили, якщо не подана апеляція), а набагато довше, оскільки вирок оскаржується і набрання законної сили затягується. Це підтверджує офіційна статистика. Згідно з даними Державної пенітенціарної служби України, станом на 1 липня 2014 року в слідчих ізоляторах понад 6 місяців утримувалося 1 403 особи, понад 1 рік – 807 і понад 2 роки – 658 затриманих. Вищезазначені факти говорять про грубе порушення строків, встановлених ст. 197 КПК, та піддають сумніву реалізацію в Україні встановленого комплексом міжнародних актів фундаментального принципу кримінального процесу – «розумності строків судового розгляду».
Варто зазначити, що даний факт визнаний представниками судової влади. Так, на підставі Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 14 Судова палата з розгляду кримінальних справ спільно з Управлінням правової роботи у своєму листі апеляційним судам зазначає, що вони, у разі неможливості завершення провадження в апеляційному порядку до закінчення двомісячного терміну з дня винесення вироку судом першої інстанції, повинні розглянути питання доцільності та обґрунтованостітримання під вартою.
Вважаємо, що в таких випадках, факт обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за вироком суду (без винесення окремої ухвали, передбаченої розділом 18 КПК) може визнаватися порушенням встановленого процесуального порядку. Підтвердження такої точки зору можна знайти у рішеннях Європейського суду з прав людини та – досить несподівано – у відомчій інструкції: Правилах внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, згідно з якими підставами для прийому і тримання в СІЗО є «вирок суду, що набрав законної сили».
Таким чином, суди повинні приділяти більше уваги моментам застосування міжнародних стандартів при здійсненні правосуддя і не фіксувати обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою тільки в резолютивній частині вироку, а виносити окрему ухвалу, як того і вимагає законодавство України та встановлені у світі норми, що стосуються прав людини.
© Закон і Бізнес
_03_03.png)
